Книги Українською Мовою » 💛 Публіцистика » Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994 📚 - Українською

Читати книгу - "Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994" автора Роман Іванович Іваничук. Жанр книги: 💛 Публіцистика / 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 67 68 69 ... 169
Перейти на сторінку:
якби поквапилися з нашим визнанням, то, може, й смерті не було б… Якось у мене в гостях розповів Іван свою юнацьку пригоду, яку я потім майже слово до слова передав у новелі «Сповідь», котру й присвятив Миколайчукові. А йшлося в його розповіді, а теж і в новелі, про хлопчину, який завжди забував першим привітатися з найщедрішою в селі людиною Курилком, який частував усіх єдиним і великим своїм добром – яблуками, і здогадався це зробити, коли Курилка вже не стало. Чи не про це я говорив щойно стосовно Миколайчука? Прочитавши новелу, Іван мовив тоді незрозумілі, зате нині такі болісно відкриті слова: «Романе, я ніби побував на своєму власному похороні».

Кожна зустріч з Іваном – на екрані і в житті – була радісною і болісною: великий талант ніс на собі печать трагічності. І в «Білому птахові», і у «Вавілоні», і після останньої нашої зустрічі, коли перебував він у небезпечно депресивному стані: тоді заборонили прем’єру кінофільму «Вавілон XX» у Львові. Давно вже слід пропав за партійним розбишакою – секретарем львівського обкому партії Дмитром Яремчуком, який заборонив прем’єру, навіть сморід по ньому розвіявся: я запевняв тоді Івана, що так станеться, та надто вразливе було в нього серце, і кожна несправедливість смертельно вражала його, поки не спинила.

Густо з’являлися на українському видноколі великі люди, а ще густіше згасали до пори, наче скупій українській долі жаль ставало за дарованим добром. Та втішмо себе тим, що ми їх таки мали – світочів нашої культури й науки: нам можуть позаздрити усі народи світу, а теж печалуватись можуть з причин мору на найсвітліші особистості України.

Це – нинішні роздуми. А тоді Іван Миколайчук втішався великою славою після фільму «Білий птах з чорною ознакою»…

Андрій Канюга недовго барився на парткомісії: вийшов усміхнений, наче не вони, жовчні відставники, а він став переможцем. Підійшов, нахилився й прошепотів:

«У моїй шухляді на роботі шпіцлі знайшли рукопис Брайчевського „Возз’єднання чи приєднання?“».

«Ну і що там… сказали?»

«Виключили з партії».

«Що ж тепер буде з тобою?» – сокрушився я.

«А те, що на моїй могилі стоятиме хрест, а на твоїй – червона тумба з п’ятикутною зіркою».

Канюга, на щастя, нічого не брав близько до серця і преспокійно живе собі на пенсії донині. Жаль тільки, що його метод видобування нафти не можна поки що в Україні ніде застосувати – нафта скінчилася…

Найвищою точкою пошесті терору в сімдесяті роки в Україні був суд над Іваном Дзюбою. Його книга «Інтернаціоналізм чи русифікація?» розкрила усю сутність імперської нахабності Москви і заталаніла на весь світ тривожним дзвоном, що сповіщав чуму, готову в раховані роки доконати врешті українську націю. Не змогли цього зробити ні репресії, ні голодомор, ані війна; однак ставало смертоносною чумою позбавлення духовного життя народу, знищення першоелементу національної культури – мови.

Івана Дзюбу засудили на п’ять років таборів суворого режиму. Це була для нього найвища міра покарання: хворовитий Іван такого терміну ув’язнення витримати б не зміг.

Приїхав тоді до Львова чорний, мов грозова хмара, Григір Тютюнник; він увірвався в мою квартиру і заволав:

«Дзюбу вбивають!»

Я усвідомлював, що це означає – залишитися нам нині без Івана Дзюби: нам стинають голови. І я сказав Грицькові те, чого сам до себе ніколи не допустив би, перед чим застерігав того ж Дзюбу в «Журавлиному крику» – образом Антона Любимського, прототипом якого був-таки Іван Михайлович:

«Він мусить тимчасово здатися».

«Дзюба цього не зробить», – сказав Грицько.

Ніхто не припускав, що Іван може покаятися і такою ціною вийти з тюрми, тому на відчайдушний вчинок зважився Микола Лукаш.

Микола Лукаш – цей неперевершений майстер перекладу з чужих літератур на українську мову – знав двадцять чотири мови і дав нашому народові українського «Фауста», «Декамерона», поезії Лорки і Тувіма, а в той час працював над книгою свого життя – перекладом «Дон Кіхота». Усунений потім від літератури майже на два десятки літ, він так і не завершив своєї праці над геніальним твором Сервантеса. А заборонили йому друкуватися і виключили його із Спілки письменників після того, як він прийшов у ЦК КПУ і сказав:

«Посадіть мене замість Дзюби – він хворий».

Коли настали кращі часи, Лукаш був уже вражений смертельною недугою, хоча на моє питання, чи встигну я прочитати «Дон Кіхота» по-українськи, він відповів бадьоро і зовсім впевнено:

«Ти ще не встигнеш постаріти, як ця книжка буде на твоєму столі».

…Однак Іван Дзюба покаявся. Титанів не судять, це добре, що Іван врятував себе для України, навіть не можна уявити, як виглядали б ми тепер на міжнародному інтелектуальному кону без цього знаменитого вченого і мислителя, але тоді ми почувалися зрадженими, і не тому, що не розуміли доцільності тактичних ходів у боротьбі з ворогом, а що цього не могли втямити непосвячені, і багато хто по-міщанськи осуджував Дзюбу, а ще мусили ми мовчки вислуховувати втішне лихослів’я Петра Інгульського, Аркадія Пастушенка та інших пристосуванців, які у вчинкові Івана Дзюби знаходили для своєї колабораціоністської діяльності моральну підтримку…

В «особливе місто» Львів періодично налітали з Москви різного роду комісії, хмари наді мною все більше чорніли. Ті вічні нагадування на зборах у Спілці про те,

1 ... 67 68 69 ... 169
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994"