Читати книгу - "Я не люблю каву, Ліна Алекс"

Глава 30. Кріс. Допомога

Додому Кріс дістався глибокої ночі, добирався рідкими попутками. На порозі його зустріла зла, як сто чортів, Таня. Її піджаті губи свідчили про відсутність бажання спілкуватися.

– Семі давно спить, – голос видавав звинувачення. – Він тисячу разів питав, де Кріс і хотів якусь казку про сонечко. Що я мала казати дитині? Моя оповідка про сонечко, що полетіло на небо за котлетками, його не влаштувала.

– Вибач, телефон розрядився.

– Крісе, – вона стурбовано звела брови догори, – скажи мені, що ти не пішов стопами Енні. Прошу. Ти ж…

– Таню, заспокойтеся. Все гаразд. Ви ж мене знаєте, – промовив він стомлено.

– Добре. – Жінка відкашлялася. – Тоді на добраніч. А! Забула сказати: у тебе гості.

– Що?

– Я піду вже, а то Майкл сердиться.  

Кріс зачинив двері за Тетяною, а сам застиг розгублено. Сподівався, що це не чергові здирники боргів.

У вітальні на дивані, де не так давно спала Валенсія, сиділо двоє чоловіків. Один з них був знайомий Крісу, іншого він бачив уперше, але здогадувався, хто це. Вони пили каву, аби не заснути, і тихо перемовлялися між собою.

Помітивши Кріса, перший, з малиновим чубом і в яскраво-зелених штанях, швидко підвівся. Надув пухкі губи і, наставивши вказівний палець на Кріса, почав атакувати:

– Негіднику, швидко зізнавайся, де Валенсія? Що ти з нею зробив? Я так цього не облишу! МИ, – він кинув погляд на свого друга, – так цього не облишимо!

Кріс скривився, демонструючи не то радість, не то бажання послати їх під три чорти.

Друг, який мовчки попивав каву, спідлоба розглядав Кріса. В очах промайнула цікавість у поєднанні із захопленням.

– Ти мав рацію, – нарешті висловився він, невимушеним жестом поправляючи комірець на ідеально білій сорочці, – тепер я розумію Валенсію.

Приятель першого чоловіка відрізнявся від нього, як благородний лебідь від павича. Жодної манірності у вигляді чи рухах, впевненість у собі й обраній позиції. 

– Феліксе, – озвався Кріс, – якого біса ти тут робиш? І звідки дізнався, де я живу?

Невизнаний геній стилістики задер підборіддя, скоса позираючи на господаря будинку:

– Не всі кидають друзів, не залишаючи по собі жодної інформації. На відміну від декого я підтримую стосунки з тими, хто мені дорогий.

– Не напружуйся. Нічого нового на цю тему ти мені не скажеш. 

– Дарма. Я маю в запасі багато відповідних слів на твою адресу…

– Ближче до діла, – перебив Кріс. – Чому ви тут?

– Крісе, це Кайл, мій друг. Ми шукаємо Валенсію.

– Який збіг. Я теж її шукаю.

Кріс завалився на диван біля Кайла, а Феліксу довелося присісти поруч на стільці.

– Після того, як ти мені зателефонував, я почав хвилюватися. Ми підтримували зв’язок з нею час від часу, а тепер вона недоступна. Це не схоже на Валенсію. Я говорив і з її матір’ю, і з батьком – вони впевнені, що вона поїхала на відпочинок в Європу. Те, що в неї вимкнений телефон, їх зовсім не хвилює. Ну що за люди!

Кріс вилаявся. Повернувши голову, Кайл зі спокійною цікавістю роздивлявся його.

– Отже, це брехня?

– Звісно! Коли я востаннє бачив Валенсію, вона висіла в руках свого брата, вся у сльозах і в жахливому стані. Боюся припустити найгірше, але вона точно в біді.

– Це твоя провина! – осудливо кинув Фелікс. – Якби ти її не покинув, нічого б цього не сталося! 

– Та що ти взагалі знаєш?!

Кріс підскочив, збираючись схопити Фелікса за барки, але лише стис кулаки і сопів, ніби гончак, якого тримають на повідку і не дають кинутися за здобиччю.

Фелікс навіть не відсахнувся.

– Я знаю достатньо, щоб не довіряти тобі. Але вибору немає. Якщо Валенсія потрапила у халепу, ми повинні врятувати її. Є якісь припущення, де вона може бути?

– Так, – Кріса відпустило, коли до нього дійшло, що, мабуть, саме небо послало йому цих хлопців на поміч, – але вам не сподобається те, що я скажу.

Він сходив на кухню, приніс по пляшці пива з холодильника і тільки після того, як осушив половину пляшки одним ковтком, зважився на розповідь. Говорив він сухо і по суті, дивлячись у стіну. Осуд в очах друзів Валенсії був відображенням його власного ставлення до себе. Проте одна справа самого себе картати, зовсім інша – бачити докори на обличчі інших.

– Не подобається мені це, – підсумував Кайл. – У такий заклад легко потрапити, але неможливо вийти.

– Ти ще кажеш! – з перебільшеним відчаєм скрикнув Фелікс. Він заламував собі руки і постійно зиркав у бік Кріса. Той чудово розумів його почуття, але від обурення толку не буде. – З в’язниці легше втекти, ніж із “дурки”!

– Так, любий, – він лагідно посміхнувся, – але я маю одну ідею.

Фелікс підозріло зіщулився.

– Ні, – недовірливо схилив голову на бік, – тільки не кажи, що…

– Саме так.

– Але ж ви…

Кріс відчував себе ідіотом, абсолютно не розуміючи, про що мова.

– Гей, – перервав він загадкову розмову, – може, поділитеся?

– Мій батько, – пояснив Кайл, – член Опікунської ради Американської психіатричної асоціації.

Кріс аж присвиснув.

– І майже рік не підтримує стосунки із сином, – втрутився Фелікс. – Придумаємо інший варіант.

– Немає інших варіантів. Чи, може, ти хочеш брати штурмом заклад, що охороняється не гірше ніж Форт-Нокс?

– Ти перебільшуєш. Кріс каже, там лише кілька охоронців.

– Це тільки ті, яких я бачив. Ми не знаємо, чи не підключена клініка до якоїсь системи охорони.

– Любий, – Кайл підвівся, взяв Фелікса за руку і відвів убік, знижуючи голос, промовив: – Знаю, ти ображений на батька, бо він не злюбив тебе з першого погляду. Але ж я тут, з тобою, я вибрав тебе, подобається це йому чи ні. Я не збираюся міняти тебе на його прихильність. Якщо він зрозуміє, що є шанс поламати кригу у наших з ним стосунках, він погодиться. Гріх не скористатися такою можливістю. Хіба Валенсія не заслуговує на це?