Читати книгу - "Ніж, якого не відпустиш"

Цілі партії, плавні, дивні, знайомі…

І світло проти темряви, цілі пласти, білі й жовті.

І тепло.

І м’якість моєї шкіри.

І тишина просто біля мене, тисне так сильно, як ніколи раніше.

Я відкриваю очі.

Я в ліжку, під простирадлом, у маленькому боксі з білими стінами і сонячним світлом, яке лиється через відкриті вікна разом зі звуками річки, яка біжить надворі, і пташки пурхають між деревами (і музика, це музика?) і якусь хвилину справа не лише в тому, шо я не знаю, де я є, я ще й не знаю, хто я є, чи шо сталося, чи чому мене болить…

Я бачу Віолу, котра спить, скрутившись калачиком на стільці біля ліжка, дихає ротом, обхопивши себе руками.

Я ще задуже очманілий, аби рухати своїм ротом і вимовити її ім’я, але мій Шум, певно, і сам все сказав достатньо голосно, бо її очі відкрились і зустрілися з моїми, і вона встає з сидіня і от уже її руки обвилися навколо мене і мій ніс росплющився об її ключицю.

— Господи Боже, Тодде, — каже вона, тримаючи мене так міцно шо мені аж трохи боляче.

Я кладу руку їй на спину і вдихаю її запах.

Квіти.

— Я думала, ти вже не вернешся звідти, — каже вона. — Думала, ти помер.

— А я не помер? — крекчу я, пробуючи пригадати.

— Ти був хворий, — каже Віола, трохи відсторонюючись, але коліньми ще стоячи на мому ліжку. — Дуже хворий. Доктор Снов не знав навіть, чи ти прокинешся, а коли вже лікар каже таке…

— Хто такий доктор Снов? — питаюся я, розглядаючись маленькою кімнаткою. — Де ми? Це Притулок? І шо це за музика?

— Ми в поселенні, яке називається Вуглекопське, — каже вона. — Ми пливли вниз по річці, і…

Вона зупиняється, бо бачить, як я дивлюся собі в ноги.

Туда, де нема Манчі.

Я пригадую.

Мої груди стискає. Горло щемить. Я чую, як він гавкає в мене в Шумі. «Тодде?» — отак він каже, не розуміючи, чого я його лишаю. «Тодде?» — отак зі знаком питаня, отак-от, завжди питаючи, куда це я зібрався без нього.

— Він загинув, — кажу я, ніби кажу сам до себе.

Віола ніби хоче шось сказати, але коли я дивлюся на неї, її очі світяться і вона просто киває, і це правильно, я цього й хочу.

Він загинув.

Він загинув.

І я не знаю, шо про це можна сказати.

— Це Шум мені чується? — каже гучний голос, якому передує його власний Шум, котрий проникає через двері, які самі собою відкриваються біля краю мого ліжка. Заходить чоловік, великий чоловік, високий і плечистий, в окулярах, через які його очі здаються вибалушені, у його волоссі проділ, на лиці — крива посмішка, а в його Шумі, котрий доходить до мене, стільки полегшеня і радості, що хоть бери і тікай через вікно.

— Доктор Снов, — каже мені Віола, злазячи з ліжка, аби звільнити місце для лікаря.

— Радий нарешті познайомитися з тобою, Тодде, — каже доктор Снов, широко всміхаючись і сідаючи на ліжко і дістаючи якусь штуку з кишені сорочки. Два кінці тої штуки він запихає собі в вуха, а третій кінець притуляє до моїх грудей, навіть мене не питаючи. — Можеш, будь ласка, глибоко вдихнути?

Я нічо не роблю, просто дивлюся на нього.

— Я перевіряю, чи твої легені в порядку, — каже він і я розумію, шо це я таке помітив. Його акцент — найблищий до Віолиного, який я тільки чув у Новому Світі.

— Не точно такий, — каже він. — Але близько.

— То він тебе вилікував, — каже Віола.

Я нічо не кажу, але глибоко вдихаю.

— Добре, — каже доктор Снов, кладучи кінець тої штуки на інше місце в мене на грудях. — І ще раз.

Я вдихаю і видихаю. Розумію, шо я можу вдихати і видихати, причому на повні груди.

— Ти був дуже хворий, хлопче, — каже він. — Я не знав, чи зможемо ми це побороти. У тебе навіть Шуму не було до вчорашнього дня, — він дивиться мені в очі. — Я давно вже не бачив такої хвороби.

— Ну, буває, — кажу я.

— І про напад спеклів не чув уже дуже давно, — каже він.

Я на це нічо не кажу, просто глибоко вдихаю.

— Усе чудово, Тодде, — каже лікар. — Ти не міг би зняти сорочку?

Я дивлюся на нього, тоді на Віолу.

— Я почекаю під дверима, — каже вона, і виходить геть.

Я заводжу руки за спину аби зняти сорочку через голову, і розумію, що між лопатками більше нема болю.

— Так, там довелося накласти пару швів, — каже доктор Снов, заходячи мені за спину. Тоді прикладає ту штуку мені до спини.

Я здригаюся.

— Холодно.

— Вона від тебе не відходила, — каже він, незважаючи на мене і перевіряючи моє диханя в різних місцях. — Навіть поспати не йшла.

— А як давно я тут?

— Зараз ранок п’ятого дня.

— П’ять днів? — кажу я, і він навіть не встигає сказати «так», як я вже скидаю з себе ковдри і вилажу з ліжка. — Нам треба забиратися звіцци, — кажу я, стоячи трохи нетвердо, але тримаючись.

Віола вихилилася з дверей.

— Я пробувала їм це сказати.

— Ви тут у безпеці, — каже доктор Снов.

— Ми це вже чули, — кажу я.

Я дивлюся на Віолу, шукаю піттримки, але вона лише видушує усмішку, і я розумію, шо просто стою перед нею в дірявих і зношених трусах, які не прикривають всьо, шо повинні би прикривати.

— Гей! — кажу я, а мої руки прикривають мої істотні частини.

— Тут ви в більшій безпеці, ніж будьде, — каже доктор Снов у мене за спиною, протягуючи мені штани з чистенького стосика біля ліжка. — Ми були одним з основних фронтів на війні. Ми вміємо захищатися.

— То були спекли, — я повертаюся спиною до Віоли і запихаю ноги в штани. — А це чоловіки. Тисяча чоловіків.

— Таке кажуть, — каже доктор Снов. — Хоча це неможливо бодай із демографічного погляду.

— Я нічо не знаю про диморафічний погляд, — кажу я, — але в них є зброя.

— У нас є зброя.

— І коні.

— У нас є коні.

— А люди, котрі перейдуть на їхній бік, у вас є? — виклично питаюся я.

На це він нічо не каже, і мене задовільняє. Але, знову ж, це мене взагалі не задовільняє. Я застібаю штани.

— Нам треба йти.

— Тобі треба відпочити, — каже доктор.

— Ми не будемо сидіти тута і чекати, коли припреться армія, — я повертаюся, аби показати, шо це я і Віолу маю на увазі, повертаюся не думаючи про місце, де мене мав би чекати мій пес, котрого я таксамо повинен бувби мати на увазі.

Наступає тихий момент, коли мій Шум наповнює кімнату Манчі, просто наповнює ним кімнату, він стоїть поруч, гавкає і гавкає і хоче какати і ще гавкає.

І вмирає.

Я не знаю, шо про це казати.

(Він загинув, він загинув.)

Я почуваюся порожнім. Порожнісіньким.

— Ніхто не змусить тебе робити те, чого ти не хочеш, Тоде, — лагідно каже доктор Снов. — Але чоловіки нашого села хочуть поговорити з тобою, перш ніж ти нас покинеш.

Я стискаю