Читати книгу - "Хто боїться смерті"

— Я помітила певну напругу, — нарешті вимовила я. У відповідь — лише дзенькіт ложок об порцеляну, сьорбання і чавкання. — Ми йдемо вже три місяці. Ми дуже далеко від дому. І ми йдемо до страшного місця. — Я зупинилася. — Та найбільша проблема саме тут і зараз стосується вас. — Я показала на Фанасі з Діті. Вони поглянули одне на одного, а тоді відвели очі. — Ми виживаємо лише завдяки одне одному, — продовжила я. — В цій печені, яку ви із задоволенням їсте, є молоко Санді.

— Що?! — вигукнула Діті.

— Фе! — верескнула Бінта.

Фанасі лайнувся і поставив миску. Мвіта гигикнув і продовжив їсти. Лую з сумнівом витріщилася на свою миску.

— Хай там як, — вела я далі, — ви називаєте себе чоловіком і дружиною, але не спите в одному наметі.

— Це вона втекла, — раптом заявив Фанасі. — Поводилася в тій таверні як огидна повія-еву.

Ось, знову. Я стиснула губи, зосереджуючись на тому, що планувала сказати.

— Стули пельку, — гарикнула Діті. — Чоловіки завжди думають: якщо жінка насолоджується життям, вона точно повія.

— Тобою міг би скористатися будь-хто з них! — вигукнув Фанасі.

— Можливо, але за ким вони побігли замість цього? — відказала Діті, диявольськи всміхнувшись мені.

— Ох, поможи нам Ані, — простогнала Бінта, дивлячись на мене. Я встала.

— Ну, давай, — сказала Діті й підвелася. — Коли ти побила мене іншим разом, я спокійно це пережила.

— Йой! — вигукнула Лую і встала між Діті та мною. — Що з вами всіма таке?

Мвіта цього разу просто сидів і дивився.

— Що зі мною таке?! — перепитала я. — Ти питаєш, що зі мною таке?!

Я голосно розсміялася і не стала сідати.

— Діті, ти маєш що сказати Оньє? — запитала Лую.

— Ні, — сказала Діті й відвела очі.

— Я знаю, як його зняти, — голосно заявила я, ледве дихаючи від гніву. — Я хочу тобі допомогти, ідіотко придуркувата! Я зрозуміла, як це зробити, коли зцілювала Нууму.

Діті просто витріщилася на мене.

Я глибоко вдихнула.

— Лую, Бінто, тут нікого немає, але, можливо, в якомусь селі чи місті, через яке ми пройдемо… Я не знаю. Але я можу зняти джуджу.

Я повернулася й пішла до свого намету. Хай ідуть до мене самі.

Годину по тому зайшов Мвіта з мискою печені.

— Як ти це зробиш? — запитав він. Я взяла в нього миску. Їсти мені хотілося страшенно, але я була надто горда, щоб вийти й узяти трохи печені, яку сама приготувала.

— Їм це не сподобається, — відповіла я і вгризлась у шматок м’яса. — Але це спрацює.

Мвіта замислився на хвилинку, а тоді всміхнувся на весь рот.

— Атож, — сказала я.

— Лую тобі дозволить, але Бінта й Діті… їх доведеться вмовляти.

— Або напоїти залишками пальмового вина, — докинула я. — Воно вже так перебродило, що після двох чарок вони перестануть розуміти, де в них голова, а де йєйє, якщо я на це погоджуся. З Бінтою — можливо, а от із Діті… тільки після тисячі вибачень.

Я пильно подивилася на Мвіту, який повернувся до виходу з намету.

— Неодмінно передай це Фанасі саме так, як я сказала, — з усмішкою попросила я.

— Саме це я і збирався зробити.

Того вечора до мене прийшов Фанасі. Тоді я щойно вмостилась у Мвітиних обіймах, пролітавши годину в подобі грифа.

— Вибачте, що турбую, — сказав Фанасі й проліз усередину.

Я сіла, підтягнувши до себе рапу. Мвіта накрив мені плечі нашим укривалом. Мені було ледве видно Фанасі у світлі кам’яного багаття надворі.

— Діті хоче, щоб ти…

— То хай прийде і попросить, — відповіла я.

Фанасі насупився.

— Знаєш, це ж не тільки її стосується.

— Це стосується передусім її, — сказала я. Замовкнула на мить, а тоді зітхнула. — Скажи їй, хай вийде і поговорить зі мною.

Перш ніж вийти, я озирнулася на Мвіту. Він був голий до пояса, а я забирала в нього укривало. Він махнув мені рукою і сказав:

— Просто не дуже затримуйся.

Надворі було ще прохолодніше. Я щільніше загорнулася в укривало і попрямувала до кам’яного багаття, що згасало. Підняла руку й покрутила повітря довкола нього так, що воно знову розпалилося. Помахавши рукою, спрямувала трохи теплого повітря до свого намету.

Фанасі поклав руку мені на плече.

— Стримай свій норов, — попросив він і пішов до намету Бінти та Діті.

— Якщо вона стримає свій, — пробурчала я. Поки я вдивлялася в оточене сяйвом каміння, вийшла Діті. Фанасі пішов у свій намет і опустив запону. Наче у нас із Діті справді був якийсь особистий простір.

— Послухай, — заговорила вона. — Я просто хотіла…

Я підняла руку й хитнула головою.

— Спершу вибачення. Інакше я негайно піду до свого намету, щоб виспатися без жодних докорів сумління.

Вона аж надто довго супилася на мене.

— Я…

— І перестань робити таке обличчя, — додала я, урвавши її. — Якщо я тобі така огидна, то ти мала лишитися вдома. Ти заслужила на побиття. Тобі вистачає дурості спровокувати людину, яка може розірвати тебе навпіл. Я вища, кремезніша і набагато зліша.

— Вибач! — крикнула Діті.

Я побачила, як з намету визирає Лую.

— Я… ця подорож, — заговорила Діті. — Я очікувала іншого. Я не та людина, якою себе вважала. — Вона витерла лоба. Тепер завдяки багаттю було жарко — так, як і мало бути під час цієї розмови. — Я ніколи не бувала за межами Джвагіра. Я звикла до доброї їжі, свіжого гарячого хліба й курки зі спеціями, а не печені з пустельним зайцем і верблюжого молока! Верблюже молоко для малих дітей і… малих верблюдів!

— Тут не тільки ти ніколи не полишала Джвагіра, Діті, — нагадала я. — Але по-ідіотськи поводишся лише ти.

— Ти ж нам показала! — вигукнула Діті.