Читати книгу - "Бачу ціль, шукаю сенс, Ванда Кей"

Емма

- Що це ти витворяєш, чорт забирай! - я у нестямі. Закриваю своїм тілом вхід у номер, розуміючи, що тільки-но ми опинимося наодинці за зачиненими дверима, я буду в небезпеці.

Єдиний порятунок для мене це виштовхати його в коридор, де можна сподіватися на наявність випадкових свідків. - Негайно забирайся!

- Я кохаю тебе, - Альберт каже впевнено пошепки. Хитрюга. Він усе чудово розуміє. Гучні голоси в готелі, переповненому постояльцями, не на його користь.

- Непроханий гість гірший за татарина. Чи не так? - починаю потроху приходити до тями. Впираю руку в раму дверей у рішучому намірі перегородити шлях мерзотникові, чого б мені це не коштувало... - А наскільки нам обом відомо, я тебе не кликала.

- Не чини опір, це не в твоїх інтересах, - вкрадливо каже Альберт, наблизившись до мого вуха. - Відтоді нічого не змінилося. Я все так само тебе кохаю.

Голос його звучить так тужливо, жалібно.

- Ні, не правда. Ми обидва знаємо ціну твоїм словам, утім як і коханню, - втрачаю пильність, згадуючи минуле буквально на кілька секунд, і опиняюся за дверима, у кімнаті.

Альберт просувається за мною, агресивно напираючи на мене і закриває за собою двері. Ми залишаємося самі в замкнутому просторі. Я і людожер, готовий мене зжерти з патрохами.

Гарячково шукаю вихід. Мозок готовий вибухнути від напруги.

- Ти теж любиш мене, - бурмоче Альберт, торкаючись губами мого вуха, - зізнайся. Скажи це.

- Ніколи. Слухай, навіщо ти завітав? Не для того ж, щоб зізнаватися в коханні.

- Я хочу від тебе дуже простої речі, звичайнісінької. Тільки скажи мені правду. Зізнайся, що любиш мене і ніколи не переставала любити. Що ти ніколи не любила його, принаймні так, як мене, - він продовжує наполегливо йти за мною вглиб кімнати.

Я не піддамся йому, ніколи, як би він не змушував. Воля моя сильніша, ніж здається на перший погляд. Ніяке його фіктивне кохання не зробить Альберта гідним. У нього просто немає таких якостей, якими володіють чоловіки.

Напруга досягає апогею.

Розумію, що мені з ним не впоратися.

Розумом і силою - не варіант. Значить хитрістю.

 Не перемогти, ні. Про це й мови немає.

Треба тільки відтягнути момент, поки прийде Артур.

- Скажу тобі правду, присягаюся. Але за однієї умови - ти маєш зізнатися, які цілі переслідуєш ти і твоя мама.

Зависає пауза. Альберт намагається осмислити почуте, зрозуміти, наскільки щирий мій опір.

 У повітрі повисає очікування. Я на краю - або пан, або пропав.

Він тільки робить спробу привернути мене до себе, а в мені буквально все вибухає.

Кожен м'яз тіла відчайдушно напружується, коли я намагаюся звиватися, смикатися, щоб звільнитися від ненависного домагання його близькості.

Але він не звертає уваги на опір, не слухає мій протест і продовжує нахабно мене лапати.

- Адже це подобалося тобі раніше, - пристрасно бурмоче молодий чоловік. - Хіба не розумієш, Емма? Ти створена для мене. А я для тебе.

- Ти така красива! - вигукує Альберт, побачивши мою наготу, коли з мене злітає єдине моє вбрання - банний рушник. Довгий захоплений вдих зривається з його губ

- Боже, я люблю тебе! Ти навіть не уявляєш, як люблю. Роки очікування... Я скалічив своє життя...

- Ти маніяк! Артур тебе покарає, якщо ти мені заподієш шкоду. Мені вдається скористатися моментом, коли він відходить на достатню відстань, щоб помилуватися моїм тілом здалеку, і я піднімаю рушник із підлоги й обмотуюся ним. Це моя єдина броня на даний момент. Мій порятунок. Відбігаю в дальній кут кімнати, подалі від ненависного мені хлопця.

- Артур? Хто це? Ах так. Пригадую, мені щось говорили... Твій новий... залицяльник, - Альберт презирливо посміхається, наче не наважується продовжити цю тему і знає щось особливе, чого не знаю я.

 Він так загадково, недвозначно кривиться, вдаючи з себе обізнану в усіх моїх особистих справах людину.

Мене дивує те, що він стоїть на місці, не роблячи подальших спроб наблизитися до мене. Це заспокоює і дає змогу привести свої думки хоч трохи до ладу. Сконцентруватися на тому, що робити, щоб відвести від себе біду.

Поза моєю волею виникає питання - що буде, якщо Артур прийде, а він має прийти з хвилини на хвилину, і застане нас з Альбертом наодинці в номері?

Час від часу не легше! Альберт, якого Артур не знає і я, майже гола з ним наодинці в номері.

Та в мізках будь-якого чоловіка на місці Артура виникне припущення, що тут сталося непоправне. А саме зрада.

Воно мені треба? Ні.

Так само, як і передбачувані виснажливі для нас обох пояснення в тому разі,  якщо він застане таку картину.

- Альберт, послухай. Я все зрозуміла. Нам треба з тобою багато чого обговорити. Ти ж за цим прийшов? Чи не так?

- Розум тобі ніколи не зраджував. Ти на правильному шляху. Емма, - він одразу розслабляється і робить подальші кроки до мене.