Читати книгу - "Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море"

Життя завдало Нансенові нового страшного удару. Несподівано помер від запалення мозку його улюблений дванадцятилітній син.

«…Сьогодні відійшов від нас Осмунд — так спокійно, як спокійно жив. Уранці йому було краще, потім він почав дихати щораз важче, повільніше, аж поки не затих. Назавжди. Мабуть, не було такої зворушливо доброї дитини, як ти, мій синку. Ніколи нікого не скривдив. В останні хвилини свого життя ти думав про те, що подарувати сестрам і братам, коли ти одужаєш. Ти був надто чистий, щоб пройти крізь життя. І ось відійшов від нас. Було б у сто разів краще, якби вмер я, а ти лишився б жити, щоб довести світові, що таке доброта…» — писав, не тямлячи себе з горя, батько.

Довго не міг він примиритися з втратою близьких. Вона залишила в його душі незгладимі сліди. Він навіть зовні змінився. Біль виорав на його гарному обличчі зморшки і передчасно посріблив скроні, різкі, вольові риси пом'якшали. З дитинства чуйний до чужого горя, Нансен став тепер ще милостивіший і добріший до навколишніх, ладен був допомогти кожному в біді і наполегливо боротися, щоб не допустити її. Як умів, старався заступити дітям матір. Коли того незабутнього дня Єва благала його відмовитися від принадних полярних планів, вона ніби передчувала, що Фрітьофові невдовзі доведеться самому піклуватися про дітей, які зостануться без матері. Дочки й сини обожнювали батька, який був їхнім найкращим повірником і другом. Та і як же було його не любити, не захоплюватися ним? їх об'єднувало взаємне довір'я. Діти нічого не таїли від батька. Він умів кожного вислухати, зрозуміти, усе пояснити. Аби тільки не був такий зайнятий!

Нансена й далі захоплювали океанографічні дослідження, які потребували багато часу і праці. Кожне літо він вирушав у полярні води. В 1911 році на Гренландському морі, поблизу острова Яна-Майєна, він провадив дослідження, користуючись інструментами, які сам сконструював або принаймні удосконалив. Гідрологи й досі послуговуються батометрами і термометрами нансенівського зразка для вимірювання температури води з точністю до однієї сотої градуса.

Без жодного докору Нансен привітав Амундсена, котрий вернувся 1912 року як завойовник Південного полюса, осіняючи своє ім'я світовою славою. Одне тільки міг йому закинути, що той, як і Пірі, обмежився лише подвигом, що, будучи великим відкривачем, не мав у собі нічого від дослідника. І не менш щиро боронив його від гострих нападок англійської преси, яка закидала завойовникові полюса явну нелояльність по відношенню до експедиції Скотта, що трагічно загинула серед льодів Антарктиди. Англійці довго не могли примиритися з перемогою Амундсена, хоча самі визнавали, що норвезька експедиція була краще, завбачливіше організована, ніж англійська.

Але чи схвалював він у глибині душі вчинок Руала, який, знаючи, що Скотт прямує до полюса, поклав собі за мету будь-що обігнати його? Чи він зробив би так, як Амундсен?

Можна з певністю сказати, що Нансен найохочіше запропонував би об'єднати обидві експедиції в одну — норвезько-англійську, яка спільно досягла б Південного полюса і щасливо повернулася б додому з багатим матеріалом спостережень і досліджень. «Нічого великого і нічого доброго, — часто казав Нансен, — не може постати у світі без дружби і співробітництва».

Улітку 1912 року Нансен, прагнучи перевірити свою сміливу теорію про водообмін між Атлантичним і Льодовитим океанами, випливав на невеликому катері до північного узбережжя Шпіцбергену. Цю подорож він планував уже давно. Мріяв здійснити її разом з Євою.

Бажаючи принаймні дітям показати світ льодів, він узяв з собою дев'ятнадцятирічну Лів і п'ятнадцятилітнього сина Коре. На судні разом з ними ще раз був схвильований необорними чарами Арктики і суворою красою шпіцбергенського архіпелагу. На Амстердамському острові він показував дітям те місце, на якому стояло колись чудове, єдине у своєму роді, поселення китоловів. Тепер тут безроздільно панувала крига, поховавши під собою руїни поселення.

Нансен довго розповідав дітям про стада найбільших морських ссавців, що аж кишіли колись у цих студених водах, про мисливців, між якими точилася тут затята боротьба за право полювання на китів, про славетне у XVI столітті місто риб'ячого жиру — Сміренбург з багатьма будинками і вулицями, в якому під час полярного літа скупчувалося близько десяти тисяч людей:

«Неугавний гомін голосів, спів і музика виповнювали просторі пляжі. Різномовний, строкатий натовп, магазини, повні краму, майстерні, печі для витоплювання єдиного багатства міста — риб'ячого жиру, картярські доми, кабаре, танцювальні зали і заїжджі двори. В порту день і ніч, — а ночі влітку тут ясні, як день, — сновигали збуджені моряки, що повернулися з китових ловів. Усюди миготіли барвисті сукні жінок, які приїжджали на Далеку Північ з чоловіками. Кілька разів на добу по всьому поселенню розходився смаковитий запах свіжого хліба, який вважали у цих географічних широтах делікатесом. Оглушливий звук рогу був сигналом для пекарів виймати з величезних печей рум'яний хліб, аромат якого змішувався з настирливим запахом перетопленого китового жиру — цього рідкого золота Далекої Півночі».

Після повернення з дослідного рейсу Нансен на підставі багатьох вимірів і обчислень дійшов висновку, що між північно-східною частиною Гренландії і Шпіцбергеном морське дно значно підіймається вгору, творячи природний бар'єр для нижніх шарів води. Ця його теза, як то бувало завжди, теж зустріла заперечення з боку інших учених. Але тепер уже ніхто не наважувався виступати відкрито. Колеги-професори тільки недовірливо хитали головами: «Нансен Нансеном, геній генієм, але ж кожен студент знає, що дно Північного Льодовитого океану пласке. Час покаже, хто має слушність», — потішалися декотрі. І справді показав. Ніхто, звісно, тоді не знав, що майже через п'ятдесят років радянські вчені справді знайдуть під водою між Гренландією і Шпіцбергеном високий гірський хребет, який тепер називається Порогом Нансена.

Нансен і цього разу не дуже журився тим, що сучасники не сприйняли його гіпотези.

— У світі були, є і будуть заздрісники, — заявив він спокійно.

— Ти, Фрітьофе, давно вже залив їм сала за шкуру, — сказав йому