Читати книгу - "Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море"

Літо 1913 року знову застало Нансена на Далекій Півночі. Цього разу він прибув сюди як гість англійських і російських комерсантів, що хотіли почути думку видатного вченого і полярника про можливість сталого, регулярного судноплавства по водах Карського моря, вздовж берегів Сибіру, до гирла річки Лени. Це єдиний шлях до фантастичних природних багатств цього краю. Як офіційний гість російського уряду, Нансен об'їздив увесь Сибір аж до самого Владивостока. Відвідав також Петербург і на засіданні Російського географічного товариства порадив, як краще організувати пошуки експедиції Георгія Седова. Два роки тому вона вирушила до Північного полюса і пропала безвісти.

За три місяці Нансен проїхав тисячі кілометрів, зав'язав знайомства з десятками людей, які вміли свої мрії і наміри впроваджувати в життя. Закохані у свій край вчені і прості люди Росії легко знаходили спільну мову з Нансеном. Прощаючись на Уралі з Сибіром, професор пише:

«Тяжко мені покидати цю сувору природу, ці великі простори, з їхніми простими нескінченними лініями. Я покохав цей безмежний край, могутній, як море, з його горами і степами, на яких колишуться буйні трави, з могутніми лісами, що, здається, тягнуться без кінця-краю, з закутим у лід берегом океану і пустельною, вільною тундрою та дрімучою повною таємниць тайгою».

Нансен у своєму кабінеті в «Пульхегді», 1909 рік

Серпень 1914 року перекреслив дальші наукові подорожі в Арктику. Європу і цілий світ охопило шаленство. Цього разу не «біле». Люди мордували одні одних на землі, на воді і в повітрі.

Глибоко вражений страхіттями війни, Нансен виступає з промовами, пише полум'яні статті й відозви, в яких закликає опам'ятатися. Але даремно. Цього разу його ніхто не почув.

Через три роки Норвегії почала загрожувати катастрофа — голод. Ця скеляста країна під час війни майже весь хліб ввозила з Америки. Вступивши в 1917 році у війну, Сполучені Штати Америки затримали експорт до нейтральних країн, які мали торговельні стосунки з Німеччиною. За угодою, укладеною ще перед війною, Норвегія експортувала до Німеччини свій головний продукт — рибу. Розрив цієї угоди був би рівнозначний участі Норвегії у війні. Мала беззбройна країна намагалася за всяку ціну уникнути цього нещастя. Норвезький уряд звернувся по допомогу до Нансена. Хто ж як не він зможе розтлумачити політикам Північної Америки, що припинення поставок в Норвегію викличе в країні голод.

Це трудне й відповідальне завдання було під силу тільки Нансенові.

— Жди мене через кілька тижнів, — попередив він, виїжджаючи до Сполучених Штатів, найстаршу дочку.

А повернувся… через десять місяців. Повернувся з цінним документом, який дозволяв ввозити зерно до Норвегії. Нансен пишався своїм досягненням. Але він занедбав свою наукову роботу, і це його дуже засмучувало. Час збігав, і Нансен часто повторював: «Мені ще так багато треба зробити».

А проте він і тепер не міг цілком присвятити себе науці.

Версальський мирний договір 1918 року не приніс умиротворення. Багато років мине, поки зарубцюються важкі рани на тілі Європи. Розкидані по світу люди починали повертатися до своїх зруйнованих домівок. Але далеко не всі. Майже мільйон солдатів залишався ще в сотнях таборів для військовополонених, розкиданих на великій території між Атлантичним і Тихим океанами. Війну вони пережили, проте все ще не могли повернутися до своїх родин. Час минав, а Міжнародний Червоний Хрест нічого не міг вдіяти. 1920 року Ліга націй розглянула на загальному засіданні цю заплутану проблему. Але що більше заглиблювалися в неї делегати, то більш безнадійним уявлялося їм становище. Хто покриє кошти репатріації? Хто, у рештою, візьметься за її організацію? Хто має таку силу, щоб ставити вимоги перед урядами зацікавлених держав, які досі ще не могли знайти спільної мови в багатьох інших не менш серйозних справах? Хто розв'яже тисячі дрібних і важливих делікатних і трудних проблем? А коли навіть і згодився б хтось пожертвувати свій час і свої сили, то чи послухають його?

Не знаходячи відповіді на ці питання, делегати Ліги націй вирішили вчинити так, як колись уряд Норвегії, — запросити на допомогу Нансена! Багато представників назвали його прізвище, коли на пленарному засіданні в Палаці народів головуючий зачитав текст ухвали:

«Треба звернутися до когось, хто користується загальною повагою і визнанням у всьому світі, до когось відомого своїми організаторськими здібностями і великим розумом».

Нансен, який у той час очолював норвезьку делегацію в Женеві, довго обмірковував цю почесну пропозицію, яка перекреслювала його дальші широкі наукові плани. Разом з тим він до кінця усвідомлював, що завдання, яке поставили перед ним представники багатьох країн, дуже складне.

— Візьмися до цієї справи, — просили його приятелі. — Бо хто ж іще, як не ти? Адже ти зможеш урятувати життя майже мільйонові людей.

І Нансен погодився. Довелося знову кидати домівку й улюблену працю. Він об'їздив уздовж і впоперек усю Європу. Знову його можна було бачити мало не в усіх столицях від Парижа до Москви. Він збирав матеріали, радився, переконував, умовляв, ламав опір. Їздив він завжди у третьому класі, зупипявся у найдешевших готелях, нерідко жив у мансардах, харчувався сяк-так. Він працював без будь-якої винагороди, вкладаючи у свій труд всю енергію, винахідливість і запал. Інакше працювати він це вмів.

Справа