Читати книгу - "Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море"

була нелегка. У Радянській Республіці перебувало півмільйона колишніх солдатів німецької та австрійської армій. Майже стільки ж і російських військовополонених опинилося поза межами своєї країни. Капіталістичні держави не підтримували дипломатичних стосунків з молодою Країною Рад. Тому Нансен від імені Міжнародного Червоного Хреста організував велику конференцію представників зацікавлених країн: Радянської Росії, Німеччини, Чехословаччини та Польщі. Він домігся також утворення спеціального комітету, який так і називався Нансенівським. Праця, яку взяла на свої плечі купка людей доброї волі, була надзвичайно важка, але й дуже плідна.

Група визначних спеціалістів-експертів Ліги націй підрахувала витрати на репатріацію одного військовополоненого. Вони становили щонайменше двісті доларів. Нансен тільки похитав головою, коли йому подали ці довгі заплутані колонки обчислень, і взявся до роботи сам, по-своєму. І як наслідок витрати з двохсот доларів знизилися до неповних дев'яти. Завдяки невтомним зусиллям Нансена військовополонені майже тридцяти національностей за вісімнадцять місяців повернулись до своїх родин.

Не зважаючи на величезні транспортні труднощі в молодій Радянській Республіці, до кордону регулярно щотижня прибувало два ешелони, в яких було приблизно чотири тисячі військовополонених. Майже по стільки ж і російських солдатів поверталося додому.

«Немає на європейському континенті країни, де б жінки, матері й діти з сльозами вдячності не вимовляли ім'я свого благодійника Нансена», — читав зворушений Фрітьоф у газеті.

І це була для нього найкраща винагорода за працю. Мов живе ставало в нього перед очима дороге обличчя матері і у вухах лунав її сповнений тривоги голос: «Що з тебе виросте, Фрітьофе?» Колись вона мріяла про те, щоб його завжди супроводило в житті людське благословення. Дійсність перевершила всі її мрії.

Місію було виконано. Яка ж це розкіш — повернутися, нарешті, до дітей, до лабораторії, до книжок, до університету! Стільки ж іще не вирішених проблем у галузі океанографії. Нансен по дорозі додому нотував уже нові ідеї і плани. Він прагнув якнайшвидше впровадити їх у життя. Часто думав про Амундсена, який в 1918 році, коли ще не відгриміли гармати війни, вирушив з десятьма товаришами на Далеку Північ і тепер дрейфував з льодами на судні «Мод».

Але вдома Нансена чекало прикре розчарування. Лікарі радили йому відпочити. Працюючи без міри, він надірвав своє здоров'я. А втім, відпочивати йому довелося недовго. Не минуло й кількох місяців, як з Міжнародного Червоного Хреста надійшли знову сигнали біди:

«…Приїжджайте, допоможіть, тільки ви можете врятувати людей».

Хіба ж можна було відмовити?

Воєнна завірюха розкидала по світу близько півтора мільйопа людей: дітей, жінок, старих. Вони залишилися без притулку, голодні, обдерті, без документів і засобів до життя, без надії на майбутнє. Невже вони повинні загинути? Хтось мусить зайнятися нарешті ними й допомогти їм почати життя наново. Міжнародний Червоний Хрест розраховував тільки на допомогу Нансена.

Перейнявшись співчуттям до горя людей, учений знову взявся до роботи.

Він знову їздив, клопотався, волав до людського сумління, планував, організовував, стежив за виконанням. Десятки тисяч дітей дістали опіку. Голодним та обдертим, їм дали харч і одежу. Мало того. Нансен сміливо розв'язує ще одну важку проблему — особисті посвідчення. Ніхто не хоче їх видавати. І він вирішив сам їх видати, за своїм підписом. Невдовзі так звані нансенівські паспорти були визнані дійсними в більшості країн світу.

Паспорт Нансена — міжнародний документ, який засвідчував особу власника, і вперше почав видаватися Лігою Націй для біженців без громадянства (1922р.).

«Ніхто не захищав цих нещасних, — писав один з тогочасних публіцистів. — Але ж хіба Нансен сам не держава? У нього мільйони підданих. Він, як і кожна держава, видає паспорти. При урядах багатьох країн він має послів, які провадять його політику і захищають його підопічних. Його піддані розпорошені по всьому світу — в Європі, Канаді, Бразілії, Палестині, Монголії, Австралії. В державі Нансена є місце для всіх — для греків, вірменів і євреїв, для католиків, православних і магометан, для селян, робітників і професорів, для інвалідів, старих, жінок і дітей — для всієї незліченної кількості жертв війни».

Розділ шістдесятий
БОРОТЬБА ЗА ЖИТТЯ МІЛЬЙОНІВ

По двох роках виснажливої організаційної праці Нансен знову повертається до затишку родинного вогнища. Його наповнює відчуття полегкості. Він не шкодував сил, довір'я виправдав, завдання виконав. Час нарешті подумати і про свої відкладені наукові праці. Але чи надовго й цього разу пощастить віддатися їм?

Над багатющими районами Поволжя внаслідок страшної посухи нависла примара голоду. Біда загрожувала майже тридцяти мільйонам людей. Після довгих років імперіалістичної і громадянської воєн та боротьби з арміями інтервентів молодій державі важко було самій упоратися з цим лихом. Потрібно було щонайменше чотири мільйони тонн зерна, а для перевезення його — близько десяти тисяч ешелонів по сорок вагонів кожен. Радянська Республіка мала у своєму розпорядженні лише половину цієї кількості збіжжя, решту мусила закупити. Капіталістичні країни, члени Ліги націй, не погоджувалися виділити на це кредити. Ні за яку ціну не хотіли чимось допомогти Країні Рад. Нікого з членів Ліги націй не хвилювало, не вражало те, що можуть загинути мільйопи людей.

Цього Нансен не міг стерпіти. Він відклав свою роботу по організації великої наукової експедиції, яка невдовзі мала вирушити до Центральної Азії, і кинувся у вир боротьби з голодом, у жорстокий, суворий бій. Знову довелося писати, виступати з промовами та полум'яними відозвами.

І все даремно. Відповіддю йому було мовчання. Але Фрітьоф Нансен не визнавав слова «поразка». Розуміючи, що капіталістичні держави з політичних міркувань уперто відмовляються в Женеві надати кредит — зрештою, невеликий, що ледве дорівнював вартості побудови одного крейсера, — він вирішує зібрати потрібні кошти сам, наперекір усім.