Читати книгу - "Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море"

class="book">І знову цей шістдесятилітній чоловік вирушає у важку поїздку по цілій Європі, організовує збір коштів серед людей доброї волі і громадських організацій усього світу. Усвідомлення справедливості і гуманності справи, за яку він бореться, надавало Нансенові сили, і він здобував перемогу за перемогою. На зібрані в такий нелегкий спосіб гроші він закуповує продовольство у Канаді й Австралії, навіть деяку кількість у Польщі. Допомога, виборена незламною силою волі однієї людини, надійшла вчасно. Життєдайний хліб надійшов у Поволжя.

Одна з фотографій, зроблених Нансеном в Росії під час поїздки по голодуючим областям у 1921 році

Організаційний талант Нансена, його невичерпна енергія дивувала всіх. Він знаходить час, щоб докладно обміркувати і зважити, де яке продовольство закупити, щоб при своїй високій калорійності воно найкраще підходило б для харчування того населення, якому призначалося. Нансен не шкодує сил і для того, щоб вибороти якнайдешевші засоби транспортування продовольства, сам наглядає за ешелонами перед відправкою і перевіряє пломби на нагонах, особисто стежить навіть за тим, як готують їжу на місцях. Він не забуває про найдрібніші деталі, знаючи, що від них може часом залежати успіх усієї операції.

Наприкінці 1921 року Нансен одержав від Радянської Республіки Почесну грамоту такого змісту:

«Дев'ятий Всеросійський з'їзд Рад, ознайомившись з Вашими благородними зусиллями по наданню допомоги голодуючим селянам Поволжя, висловлює Вам глибоку вдячність від імені мільйонів трудящих РРФСР. Російський народ збереже в своїй пам'яті ім'я великого вченого, дослідника і громадянина Фрітьофа Нансена, який героїчно пробив собі дорогу через вічні льоди мертвої Півночі, але був безсилий подолати безмежну жорстокість, корисливість і бездушність панівних класів капіталістичних держав.

Голова IX з'їзду Рад Михайло Калінін

25 грудня 1921 р.».

Нансена було обрано також почесним депутатом Московської Ради депутатів трудящих.

Ні для кого не було несподіванкою нагородження Фрітьофа Нансена в 1921 році Нобелівською премією миру за гуманну акцію — одну з найбільших, які тільки знала історія. Багатьох, одначе, здивувала звістка про те, що більшу частину суми цієї нагороди він переказав на будівництво двох показових наукових станцій по землеробству в Країні Рад, а решту грошей призначив на допомогу жертвам війни — грецьким і вірменським біженцям, які врятувалися від погромів у Туреччині. Більше того. Тільки-но датський видавець творів Нансена Еріксен компенсував Нансенові грошову частину Нобелівської премії — сто сорок тисяч крон, — Фрітьоф тут же віддав їх на ті самі потреби. Цей жест викликав ентузіазм серед громадськості і мав багато наслідувачів.

Щораз більше закладів і окремих осіб стали робити в міру своїх можливостей внески на допомогу бідним. А їх не бракувало. У світі розігрувалася трагедія, початок якій поклала війна. В Туреччині з небаченою жорстокістю чинилися криваві розправи над вірменами. Майже мільйон жінок, дітей і чоловіків загинули в різанині. Ті, хто залишився живий, або ж рятувалися, як могли, тікаючи за кордон, або ховалися високо в горах, приречені на загибель.

Міжнародний Червоний Хрест і Ліга націй, у якій після війни було представлено багато країн світу, знову були безсилі перед цим лихом. Для нещасних треба було знайти «місце на землі», де б їм повернули людську гідність і дали можливість почати нове життя.

І Нансен ще раз змушений відірватися від своєї наукової роботи. Він знову воює за людське життя, за те, щоб одягти й нагодувати незліченні маси. Хоч має для цього, як завжди, мізерні фонди. Але він ні перед чим не зупиняється.

1925 року з якогось маленького порту Нансен телеграфує вночі до уряду в Афінах, просячи негайно надати кошти для закупівлі зерна в Сірії, а також на транспортування його, щоб якнайшвидше допомогти грецьким біженцям. За шість годин грецький уряд ухвалює виділити для цієї мети два мільйони фунтів стерлінгів, але він не може забезпечити перевезення зерна. Через шість днів, завдяки старанням Нансена, уряд якоїсь іншої країни надає судна, зерно перевозять до місця призначення.

Потім Нансен їде до Радянської Вірменії, певен, що безпритульні знайдуть там вітчизну, і успішно веде переговори, пропонуючи найкраще розв'язання проблеми. На все життя завойовує він вдячність тих, кому присвятив себе.

Високу, трохи пригорблену постать добре знають жителі Женеви. Сірий м'який капелюх з широкими крисами, під сріблястими вусами — лагідний усміх. Його розумні, засмучені очі починають сяяти, побачивши малят, що під наглядом матерів бавляться у просторих скверах. От якби всі люди на світі могли мати безжурне дитинство!.. Якби ж то ніколи вже не було сумних, голодних і безпритульних дітей!..

Нансен прискорює ходу. Напевно, й сьогодні, як завжди, він запізниться на засідання Ліги націй — ще одне з тих, на якому промовці, з насолодою вслухаючись у свої заокруглені фрази, захлинатимуться пустопорожніми балачками. Слова, слова, слова… В цьому гарному палаці ллються їх цілі потоки, річки, океани. Але як мало їх втілюється в життя.

Нансен часто покидав похмурий зал засідань, втомлений усіма тими пустими промовами. Широко ступаючи, він нервово ходив туди-сюди по коридору, нетерпеливо чекаючи своєї черги.

А потім з трибуни лунали вагомі, дошкульні слова, і кожне з них вимагало дії. Мов набатний дзвін, що б'є на сполох, домагався Нансен справедливості для забутих. Не щадив тих, на чиїх обличчях щоразу з'являлася машкара холодної байдужості, тільки-но він починав говорити про нещастя, якому треба запобігти, тих, які, щоб не мати зайвого клопоту, ухилялися від кожної невигідної для них ухвали. Уперто й наполегливо пробивався він крізь мур байдужості, звертаючись до людських сердець.

Його часто називали «совістю світу».

«…Хто ж із нас не пам'ятає того Великого Норвежця, що промовляв з трибуни? Кого з нас не надихала його надзвичайна енергія, святий