Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Борислав сміється, Франко І. Я. 📚 - Українською

Читати книгу - "Борислав сміється, Франко І. Я."

276
0
15.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Борислав сміється" автора Франко І. Я.. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 68 69 70 ... 86
Перейти на сторінку:
і її,- усіх, усіх тих, що для гро­шей від­рі­ка­ються жит­тя і сум­лін­ня, та ще й дру­гих по­топ­ля­ють враз із со­бою в тій прок­ля­тій зо­ло­тій ка­лю­жі!

- Але що ж во­на вам вин­на? А впро­чім, ма­мо, ви лю­би­те ме­не, свою єди­ну ди­ти­ну?

- Чи ще мо­жеш пи­та­ти­ся?

- І ба­жаєте мой­ого щас­тя?

- Більше, ніж со­бі са­мій.

- Ну, то зро­біть то, о що вас бу­ду про­си­ти.

- Що зро­би­ти, син­ку?

Хвилевий ви­бух давньої енер­гії швид­ко по­гас в ду­ші Риф­ки, і во­на знов сі­ла, безв­лад­на і отя­жі­ла, як бу­ла пе­ред хви­лею.

- Підіть са­мі до Ле­она, по­го­во­ріть з ним, уладьте, умов­те­ся, щоб ми як­най­швид­ше за­ру­чи­ли­ся, уладьте моє щас­тя!

- Твоє щас­тя, син­ку?.. Доб­ре, доб­ре! - ска­за­ла Риф­ка, не­ба­га­то ро­зу­мі­ючи йо­го мо­ви.

- Так, ма­мо, моє щас­тя! Вста­вай­те, роз­ру­шай­тесь, хо­діть!

- Куди, син­ку?

- Адже ж ка­жу вам, до Ле­она.

- До Ле­она? Ні, ні­ко­ли!

Готліб, не по­ні­ма­ючи не­дуж­но­го ста­ну ма­те­рі, по­чав лю­ти­тись, гро­зи­ти, що со­бі смерть зро­бить,- і Риф­ка тим ду­же пе­ре­ля­ка­ла­ся.

- Але ж доб­ре, син­ку, доб­ре! Пі­ду з то­бою, ку­ди хо­чеш, лиш не ро­би со­бі ні­чо­го! Про­шу тя, будь су­по­кій­ний! Все зроб­лю для те­бе, лиш будь су­по­кій­ний.

І трем­тя­чи­ми ру­ка­ми во­на по­ча­ла вби­ра­ти­ся до ви­хо­ду, але так нез­руч­но та неск­лад­но, так дов­го при­мі­рю­ва­ла, зні­ма­ла й знов прик­ла­да­ла оде­жу, що Гот­ліб з не­терп­ляч­ки му­сив пок­ли­ка­ти служ­ни­цю, щоб по­мог­ла їй уб­ра­ти­ся. Вкін­ці вий­шли обоє.

Леон Гам­мерш­ляг в ду­же доб­рім наст­рої си­дів в своїм ка­бі­не­ті при бюр­ку. Но­ва фаб­ри­ка йшла ду­же доб­ре, і пер­ший ла­ду­нок це­ре­зи­ни най­дальше за тиж­день бу­де го­то­вий до по­сил­ки за гра­ни­цю. То­ді бу­дуть гро­ші, бу­де мож­на і да­лі вес­ти фаб­ри­ку, і взя­ти­ся до дальшо­го бу­ду­ван­ня до­му, зя­не­ха­но­го на га­ря­чий час. Щас­тя всмі­ха­ло­ся Ле­оно­ві,- він чув­ся сильним і гор­дим, як ні­ко­ли. Втім зас­ту­ка­но до две­рей, і ввій­шла Риф­ка, блі­да, з ви­гас­ли­ми, нед­виж­ни­ми очи­ма, по­вільним, май­же сон­ним хо­дом. Ле­он ні­ко­ли ще не ви­дав її та­кою. Нез­ви­чай­на її по­ява і див­ний виг­ляд ду­же зди­ву­ва­ли, а пот­ро­ху й змі­ша­ли йо­го.

- Прошу сі­да­ти,- ска­зав він у від­по­відь на її при­ві­тан­ня, вис­ка­за­не яки­мось глу­хим, без­звуч­ним го­ло­сом. Риф­ка сі­ла і дов­гу хви­лю мов­ча­ла. Мов­чав і Ле­он.

- Я до вас з од­ним ді­лом,- ска­за­ла по­вільно Риф­ка,- хоч і не своїм, але все-та­ки…

- Дуже ме­ні приємно бу­де,- від­по­вів Ле­он.

- Чи ви гні­ваєте­ся на ме­не, па­не Ле­он? - спи­та­ла во­на на­раз.

- Але ж… але ж, лас­ка­ва па­ні… Як па­ні мо­жуть…

- Ні, ні, я тілько так спи­та­ла, щоб ви, бу­ває, в гні­ві та не схо­ті­ли ме­ні від­мо­ви­ти в тім ді­лі, смію ска­за­ти, смію ска­за­ти, ду­же важ­нім, хоч і не для ме­не…

- О, про­шу, про­шу!..- бовк­нув Ле­он.

- Діло та­ке. Чи ви, па­не Ле­он, уже по­ки­ну­ли свою ко­лиш­ню дум­ку - злу­чи­ти до па­ри на­ші ді­ти?

- Га, що ж ро­би­ти, му­сив по­ки­ну­ти, хоч як ме­ні жаль, але що ж, ко­ли ва­шо­го си­на десь не­ма!

- А як­би мій син був?

Леон пог­ля­дів на неї пильно і до­ба­чив не­таєну три­во­гу ви­жи­дан­ня в її ли­ці.

«Ага,- по­га­дав він со­бі,- от ку­ди во­но йде. У них му­си­ло щось кепсько пі­ти, і во­ни за­лов­ля­ють те­пер моєї лас­ки. Але пос­тій, я то­бі відп­ла­чу за ко­лишнє!» - І до­дав го­лос­но:

- Дуже ме­ні жаль, що й у та­кім ра­зі не міг би-м… Маю вже ін­ші ви­ди з моєю донькою.

- Ну, як так, то, звіс­но… Я тілько ду­ма­ла… Ро­зу­міється, не в своїм ін­те­ре­сі…

Рифка пу­та­ла­ся на сло­вах. Оче­вид­но, від­каз Ле­она гли­бо­ко вко­лов її.

- Але як­би… як­би ва­ша донька лю­би­ла мой­ого си­на?

- Моя донька ва­шо­го си­на? Се не мо­же бу­ти!

- Ну, ну, я не ка­жу, що се так є, але прий­мім, як­би так бу­ло?

- Е, бай­ки, фан­та­зії! Я маю ін­ші ви­ди і про­шу ме­ні не за­би­ра­ти ча­су по­діб­ни­ми при­да­баш­ка­ми!

Леон від­вер­нув­ся. Він рад був, що мо­же відп­ла­ти­ти Риф­ці зуб за зуб, і зов­сім не ду­мав о тій мож­ли­вос­ті, кот­ру во­на йо­му по­ка­зу­ва­ла.

В тій хви­лі дав­ся чу­ти важ­кий стук кро­ків на ко­ри­та­рі, і тут же вле­тів до ка­бі­не­ту за­ди­ха­ний, за­пи­ле­ний, спо­че­ний жид - ка­сієр Ле­онів з Бо­рис­ла­ва. Ле­он, по­ба­чив­ши йо­го, зі­р­вав­ся на рів­ні но­ги.

- А се що? Ти чо­го при­біг?

- Пане, не­щас­тя!

- Яке?

- Робітники змо­ви­ли­ся і не хо­тять ро­би­ти.

- Не хо­тять ро­би­ти? А то чо­му?

- Кажуть, що за­ма­ло їм пла­ти­мо.

- То не мо­же бу­ти. Ти хі­ба п’яний!

- Ні, па­не, так є! Я прий­шов до вас за по­ра­дою, що ді­яти.

- Чи тілько при ямах не роб­лять, чи й при фаб­ри­ці?

- І при фаб­ри­ці.

- Gott über die Welt! Отсе не­щас­тя! Що ту ді­яти? Ро­бо­та на фаб­ри­ці му­сить іти, ко­неч­но! Слу­хай, Шльомо, бі­гай на міс­то, нак­ли­кай тут­ка ро­біт­ни­ків і ве­ди до Бо­рис­ла­ва, я сам та­кож їду.

І оба ви­біг­ли, нез­ва­жа­ючи зов­сім на Риф­ку. Во­на чу­ла то­ту вість і всміх­ну­ла­ся по їх ви­хо­ді.

- Га, от­се доб­ре, отсе доб­ре! - шеп­та­ла во­на.- Так вам тре­ба! Коб ще не дур­ні бу­ли, а збун­ту­ва­ли­ся і всіх до од­но­го пов­ки­да­ли вас в ті ями! Адіть, який він! Не хо­че те­пер, від­мов­ляє! Мій бід­ний Гот­ліб! Що він на то ска­же? Він со­бі го­тов що зло­го зро­би­ти. Але так му тре­ба, не­хай би не за­хо­див со­бі з та­кою, не­хай би шу­кав со­бі бід­ної, доб­рої… Але що я йо­му ска­жу? Він та­кий пруд­кий, як іск­ра! Ні, я не ска­жу йо­му прав­ди, най бу­де, що бу­де!

І во­на вий­шла на ули­цю, де Гот­ліб не­тер­пе­ли­во до­жи­дав її.

- Ну, що? - спи­тав він, гля­дя­чи їй у очі.

- Добре, син­ку, доб­ре, все доб­ре.

- Пристав, прий­мив?

- Аякже, аяк­же! За мі­сяць за­ру­чи­ни.

- За мі­сяць? Чо­му так піз­но?

- Не мож­на, син­ку, швид­ше. Та й чо­го ква­пи­тись? Ад­же й так во­на до­сить ще ско­ро зат­рує то­бі твій вік мо­ло­дий!

І во­на по­ча­ла хли­па­ти, мов ди­ти­на.

- Мамо, не го­во­ріть так, ви її не знаєте! - скрик­нув

1 ... 68 69 70 ... 86
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Борислав сміється, Франко І. Я.», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Борислав сміється, Франко І. Я."