Читати книгу - "Подолати страх близькості, Ілсе Санд"

Ідеалізація батьків може впливати на нашу самооцінку двома шляхами. Детальніше вони описані в наступних двох підрозділах.

Ідеалізація батьків та самоідеалізація

Наші батьки можуть здаватися нам фантастичними через те, що ми вважаємо себе такими самими. Той, хто має таке самосприйняття, зазвичай вважає, що причиною його життєвих труднощів є оточення або зовнішні обставини. Можливо, він гадає, що йому заздрять. Або що йому не пощастило з вибором партнера чи що в нього жахливий бос, який ставиться до нього упереджено.

Можливо, йому навіть здається, що, якби в дружини не було стільки проб­лем, або роботодавець був чуйнішим, або якісь інші зовнішні обставини були б більш сприятливими, він був би щасливим, а його життя — хорошим.

Його головна стратегія самозахисту — проекція. Замість того щоб визнавати свої проблемні риси, він помічає лише негатив в інших.

У моїй роботі рідко трапляються клієнти з таким викривленим сприйняттям себе і своїх батьків. Вони просто думають, що психотерапія їм не потрібна. Але я часто спілкуюся з їхніми близькими: дружинами, чоловіками і дітьми. Їм доводиться нелегко, і часто вони страждають від низької самооцінки. Часто вони, самі того не усвідомлюючи, переймають темний бік ідеалізатора, який він (ідеалізатор) не наважується помічати й визнавати.

Ідеалізація батьків і знецінення себе

Ідеалізація батьків може бути пов’язана і зі знеціненням себе. Якщо з мамою і татом усе гаразд, звідки у мене проблеми? Напрошується відповідь: «Тому що я недостатньо хороший(-а)!» Так ви вважаєте своїх батьків кращими, ніж вони є насправді, а себе — гіршими.

Деякі люди платять за те, щоб вважати своїх маму й тата хорошими батьками, низькою самооцінкою й поганими думками про себе. Можна сказати, що підхід «Я недостатньо хороший(-а)» захищає ідеалізований образ батьків, а це, своєю чергою, дозволяє уникнути відчуття, що вас недостатньо люблять або, що ще гірше, взагалі не люблять. Колись це було хорошою стратегією.

Проте в дорослому житті більшість із нас може змиритися з тим, що нас не люблять. Переживаючи цю емоцію як частину внутрішнього досвіду, ми відкидаємо оманливі методи самозахисту, що віддаляють нас від світу і від нас самих.

Деякі люди кидаються з одних крайнощів в інші. Іноді вони вважають себе фантастичними, а іноді — нікчемними.

Обидві пастки підтверджують той факт, що дитячі моделі поведінки можуть відтворюватися двома способами. Є активна форма, в якій ви ідентифікуєте себе з батьками і ставитеся до інших так, як батьки ставилися до вас. Наприклад, якщо вони постійно вас критикували, в дорослому житті ви критикуватимете інших.

Можна також відтворювати дитячі моделі поведінки в пасивніший спосіб. У цьому випадку ви дозволяєте себе критикувати й засуджувати без серйозного спротиву, тому що ця роль здається вам знайомою і природною.

Якщо ви пасивно або активно відтворюєте патерни батьків, не усвідомлюючи цього, ви берете участь у прийнятті цих патернів і в захисті такої поведінки від сумнівів та критики.

У наступному підрозділі я детальніше розповім про те, чому ідеалізація батьків певний час могла бути хорошим виходом зі складної ситуації.

Коли ми змінюємо дійсність

Нерідко діти, чиїм батькам бракує певних фундаментальних рис на емоційному рівні, робитимуть усе можливе, щоб не аналізувати їхніх недоліків. Для цього є дві причини. Перша — маленькі діти сприймають себе як частину батьків і тому неодмінно вважають їх хорошими. Друга — сама лише думка про некомпетентність обох дорослих, які відповідають за добробут і виживання, настільки страшна для малої дитини, що вона намагається про це не думати. Натомість вона уявляє своїх маму й тата сильними, компетентними і люблячими — навіть якщо це не відповідає дійсності. Водночас вона стає сліпою і глухою до всього, що цьому суперечить.

Така стратегія вигідна для маленьких дітей, які надто вразливі, щоб прийняти лячну дійсність. Діти компенсують ці недоліки і створюють у своїй уяві іншу дійсність, де знаходять необхідну безпеку.

Проблеми виникають, якщо в дорослому житті ви продовжуєте вірити вигаданим концепціям більше, ніж реальним фактам. Якщо ви ідеалізували свого батька чи матір, ставали глухими і сліпими до їхніх менш позитивних рис, то, ймовірно, те саме робитимете у стосунках зі своїми дітьми або партнером. І залишатиметеся беззахисними й самотніми.

Одна жінка, яка все життя вірила своїм фантазіям більше, ніж тому, що відчувала в конкретний момент, вигукнула після тривалого курсу психотерапії: «Мене шокує думка про те, що насправді я перебувала у тривалих взаєминах з чоловіком і жодного разу не замислилася як слід, чи я йому взагалі подобаюся. Я просто казала собі: “Звісно, що так”. Але тепер, коли я бачу все ясніше, розумію, що це не відповідало дійсності».

Це приклад того, з якими наслідками ви можете зіткнутися, якщо довірятимете своїм думкам і уяві більше, ніж відчуттям у наявній ситуації.

У наступному підрозділі я наведу приклад того, як виникають стратегії самозахисту і як вони можуть зруйнувати ваше особисте життя.

Забуті рішення

Можливо, в дитинстві ви прийняли багато рішень, про які вже не пам’ятаєте.

Один чоловік середнього віку розповідає: «Коли я був дуже малим, то вирішив, що сам дбатиму про себе і ні від кого не залежатиму. На той час це було єдиним варіантом, який я для себе бачив».

Такі рішення невдовзі стають несвідомими, а ті частини нашої особистості, які з ними не узгоджуються, стираються зі свідомості. Через якийсь час він уже не знав, що потребує любові і прагне тісного зв’язку з іншими.

Більшість стратегій самозахисту виникають у ранньому дитинстві. Колись це було найкращим виходом зі складної ситуації, який бачила маленька дитина. Пізніше стратегії самозахисту стають несвідомими і застосовуються автоматично, щойно ми потрапляємо в ситуацію, яка нагадує нашу неподолану дитячу кризу.

Ось приклад. Марія не розуміла, чому іноді огризається до свого хлопця, коли той виявляє їй своє кохання. Відповідь — у ситуації, за якої виникла ця стратегія самозахисту. Її потрібно прожити, опрацювати і переповісти по-новому.

У Марії був наратив[2], який звучав так: «Глибоко в душі я не заслуговую на любов, але, якщо триматиму інших на відстані, вони про це не дізнаються».

Сама вона не розуміла, що колись прийняла рішення тримати інших на відстані. Але це швидко з’ясувалося, коли вона зосередилася на своїх поточних стратегіях самозахисту.

Після обговорення ситуацій, у яких виявився наратив Марії про себе, вона сформулювала набагато реалістичнішу розповідь. Її новий наратив звучить так: «У дитинстві я потребувала уваги, але мої батьки не мали потрібних навичок, щоб мені допомогти. Проблеми були не в мене. Я була абсолютно звичайною дитиною, яка переживала складні часи та намагалася розв’язати проблеми, що їх жодна дитина не здатна подолати самостійно, хоч би якою розумною вона була.

Тепер я доросла, і допомога інших перестала бути для мене питанням життя і смерті. Життя вже не таке небезпечне, і я можу експериментувати з близькістю до інших та перевіряти, наскільки мені зручно дарувати їм себе».

Новий наратив Марії підвищив її самооцінку та дозволив прийняти нове рішення: відтепер вона підпускатиме близьких людей іще ближче.

Нижче наведено ще один приклад стратегії самозахисту, яка може мати фатальні наслідки, якщо не переглянути її в дорослому житті.

Коли ми йдемо проти самих себе

Діти, не впевнені в тому, що їх люблять, нерідко підтримують закиди батьків у свій бік. Коли таких дітей сварять, згодом можна почути,