Читати книгу - "Родина поза реальністю, Леонід Спіранд"

Перше місце серед можливих варіантів посів підвал. Це місце помітно виділялося із загальної картини їхнього будинку. Тоді як на двох поверхах панували галас і сімейний затишок, у підвалі можна було знайти лише морок, павутиння і вічний безлад, який з роками дедалі посилювався, адже туди відправлялися всі непотрібні речі. Марта заглядала сюди вкрай рідко, хіба що по консерви або картоплю, яких там завжди було навалом. Діти ж взагалі боялися заходити, адже вважали, що в темних глибинах ховається чудовисько. Андрій не дуже противився цим віруванням, адже це оберігало їх, особливо Макса, від незручних і вкрай крутих сходів униз.

Сподіваючись не зіткнутися ні з ким по дорозі, чоловік прошмигнув через кілька кімнат і опинився біля чорних дверей, за якими на нього чекав спуск. Дорогою навіть здивувався, що не зміг знайти жодної відмінності між цим будинком і своїм власним. Найімовірніше, вони були, але спогади Андрія про щасливі часи вже давно помутніли під впливом скорботи й алкоголю. Все навколо тепер здавалося щасливим сном, і це відчуття чоловік був готовий зберегти за будь-яку ціну. Вирішивши не зволікати, мандрівник забрався вниз і одразу ж запхав корал під драбину, за купу старих коробок, де його світіння не було видно навіть впритул.

Потім він також швидко видерся назад і зачинив двері. Вони закрилися з протяжним скрипом, тож Андрій поспішив відійти подалі. Щоправда, на секунду зупинився: йому здалося, що за скрипом він почув ще один звук. Короткий тріск, ніби десь далеко ламалася шкаралупа. Не дивно, двері давно вже пора було поміняти. Не вистачало ще, щоб цей мотлох упав із петель на когось із дітей. Завтра він точно додасть це завдання до свого списку справ.

У вітальні Андрій нарешті присів і видихнув на повні груди, наче разом із коралом пішли й усі його турботи. Настав час відпочити і насолодитися моментом. На кухні дзюрчала вода і гримів посуд, з боку дитячої долинали голоси Макса і Діани. Чоловік принюхався і відчув запах фірмового курячого пирога, такий Марта готувала лише на свята. Не встиг він підвестися, як із кімнат вибігли діти, охочі поділитися своїми нещодавніми досягненнями. Вони показували йому малюнки, подаровані мамою іграшки, шкільні нагороди та всі інші цінності, накопичені за останні два роки. За їхніми енергійними голосами Андрій навіть не чув власні думки. Все йшло як і треба.

Потім до кімнати зайшла Марта і чоловік зізнався, що й сам прийшов не з порожніми руками. Для сина в нього був яскравий набір іграшкових машинок, донька ж отримала нові лінзи та зразки для її улюбленого мікроскопа. Ну і цукерки, які він пообіцяв віддати їм одразу після вечері. Мармеладні та горіхові, їхні улюблені. Дружина ж отримала від Андрія пару чудових сережок, які так чудово гармоніювали з її червоною сукнею.

– Ну що ти, не треба було, – махнула рукою Марта, а її щоки вкрив рум'янець, – я ж тебе чекала, а не прикраси.

– Ну-ну, нехай перший спогад про мене за ці роки буде хорошим, – Андрій обійняв її за плече.

– Сподіваюся, ти з цим не переборщиш. Тепер-то сімейний бюджет у нас знову спільний, – пожартувала у відповідь дружина, дотепності їй, як завжди, було не позичати.

А далі вони сіли вечеряти. Їжа для Андрія не відчувалася такою смачною вже давно, хоч часу на її смакування було небагато – члени сім'ї все переривали трапезу, щоб розпитати його про дорогу додому, розповісти щось про нещодавні події або просто посміятися над його дотепними ремарками. Прямо як справжня сім'я. Хоча чому 'як'? Дивне відчуття в глибинах розуму знову далося взнаки, замість святкового столу перед очима раптом виникло холодне каміння серед сосен. Андрій погнав цю думку з голови мітлою і продовжив спілкуватися. Було нескладно, адже вітальня зі столом і рідними була для нього набагато приємнішою. Тут усе було правильно, ніщо не могло піти не так. Принаймні так здавалося на перший погляд.

– Ви теж це чуєте? – Прониклива Діана перервала діалог і підняла руку.

Усі заспокоїлися й затихли. Здалеку пролунав стукіт, а потім хрускіт, ніби в глибині квартири щось упало й розбилося. Потім це повторилося ще раз, і ще. Глухі стуки розносилися по всьому першому поверху, але самі йшли звідкись знизу.

– Здається, підвал? – Помітила Марта.

Максим тут же знітився і притиснув руки до тулуба. На його губах з'явилося знайоме і страшне слово: чудовисько.

– Не буває ніяких чудовиськ, – донька надягла окуляри, – що ти як маленький? Зараз сходжу і доведу тобі.

Так, за ці два роки вона помітно виросла. Однак зараз був не час для скептицизму. Андрій піднявся з місця і жестом зупинив доньку. Так різко, що вона аж здивувалася.

– Давайте я перевірю. Може, мішки з картоплею попадали, – заявив сім'янин, – а ви їжте. Особливо ти, Діано, дивись яка худенька.

Гуркіт донісся знову, тепер він нагадував уже хрускіт деревини. Андрій як міг приховував хвилювання, але вийшло не дуже. Хоч сім'ю і вдалося вмовити залишатися на місцях, їхній радісний настрій миттю випарувався. Чоловік швидко опинився біля дверей, какофонія за ними тільки розросталася. Шурхіт переплітався зі стукотом і хлопками, то затихаючи, то продовжуючись, наче там бігали гігантські миші.

Варто було таки запитати Скрея про те, що ж буде з коралом, якщо залишити його без нагляду. Але зараз уже було пізно, тож сім'янин узявся за ручку і приставив вухо до дверей, щоб дізнатися особисто. Поблизу звук відчувався інакше, хрускіт та інші звуки немов зливалися у ритм. За ними ховалося ще щось, непомітне і невловиме в сусідніх кімнатах. Андрій відсахнувся від дверей і раптом затремтів. У підвалі хтось щось їв.

– Ну що там? – Запитав м'який голос позаду нього.

Чоловік насупив брови: у коридорі стояла його донька Діана. Як завжди смілива і повна цікавості, навіть занадто. Андрій уже був готовий підняти на неї голос, щоб вона повернулася за стіл і дала йому самому розібратися з тим, що б він там не почув. Але тут його руку потягнуло вбік, а вуха пронизав скрип. Чоловік надто сильно сперся на двері й ледь не впав зі сходів, тут же інстиктивно розвернувся і завмер від побаченого.