Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Записки скаженої малороски , Мирослава Русава 📚 - Українською

Читати книгу - "Записки скаженої малороски , Мирослава Русава"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Записки скаженої малороски" автора Мирослава Русава. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 6 7 8 ... 55
Перейти на сторінку:

- Ну, а... - договорити я не встигла, бо прийшов увесь білий, наче крейда Михайло, і вскрикнув:

 - Пані, ой пані, що ж робиться! В труну вже гниле тіло кладуть... Ви казали - юнак, а там…! - репетував наляканий художник

- Ну-ну, малий, заспокойся - обережно доторкнувся до його плеча Люциус, що справді був набагато вищий.

І тут я згадала, що і чумак про щось таке казав...

- Там... у горлі... рана... а края наче обпалені...

- Отрута - не слухаючи переляканих викриків Михайла підвів висновок Альберт.

Отрута. Все так просто! І син столяр одразу писався у наше діло.

Нам прийшлося йти назад у палац, аби заспокоїти Михайла. Там нас Ганна «засмутила» новиною, що кухарка поїхала і ми з Альбертом визвалися самі приготувати на всіх обід та вечерю.

Увесь день ми провозилися на кухні, а загадкові вбивства вилетіли з моєї голови. Альберт готував, а я, як особливо безрука, була на підхваті. Різала, подавала спеції, мила посуд... Але я не ображалася, бо знала – те, що приготую я, огидніше будь-якої отрути, тому хай хлопець готує.

Ми спокійно повечеряли, і, на диво, усім сподобалася. Навіть молодому княжичу і аристократичному і дуже балуваному Люциусу. Як тут в їдальню увірвався переляканий слуга:

- Ой, княгиня, там... у лісі... зелені, наче зміїні, очі... проблиск металу... за мною хтось гнався!

- Що? - поперхнувся Андрій. А я, піднявши очі, здивовано відмітила, що і цей хлопець, як і усі жертви, має каштанове волосся, але не зелені, а блакитні очі... але хто в темряві побачить?

- І хто це був? Ти розгледів? - не розгубився Альберт.

- Наче сам дідько, пан... ні слова ні проронив, біг швидко, легко по гілкам скакав, наче птах. Ноги землі ніби і не торкаються... думав, не втечу.

- Хлопець? Чоловік? Старик? - підхопила я ініціативу.

- Не знаю, пані. Але навряд чи старий... Не всі молоді так бігають. Та й не думаю я, що це людина... З вовками перегукувався, наче розмовляв. А вони і відповідали! Переслідували до самого села!

- Одяг? Зброю, якщо побачиш ще раз, упізнаєш? Волосся? – перечислив питання Альберт

- Не зброї, не волосся я у темряві не бачив. Одна лише закутана у темний плащ фігура і зелені очі...

- Зелені очі... вовки... щось ще було?

- Ні, пані, більш нічого. Клянуся - перехрестився він.

- Не весело - роздивляючись напівпустий бокал вина обізвався Люциус.

- Нікому з палацу до ранку не виходити. Позапирати двері і вікна, поставити біля входів сторожу - приказала Ольга спокійним тоном, однак обличчя її скам’яніло від чи то тривоги, чи то страху.

***

Слава богу, нікого цієї ночі не вбили. Але село гуділо, наче збентежений вулик.

Увесь наступний день ми вбили на огляд лісу, але нічого підозрілого не знайшли. Та й що могли чотири людини? Прохати допомогу у селян - це «спалити» своє призначення, що дуже невигідно, бо невідомо, хто в нас справді вбивця...

Сидячи вже увечері на підлозі біля каміну, я обізвалася:

- Треба щось робити.

- Треба, мала, треба - погодився Альберт

- Що, як спробувати «на живця»?

- Можна - кивнув хлопець, а подумавши серйозно додав: - тільки жертвою буду я!

- Ні - спокійно мотнула я головою - це буду я. Ти будеш вбивцю ловити.

- Хей, мала! - ображено вигукнув Альберт - Я тут чоловік, мене не жалко! Крім того мене не зможуть вбити, бо...

- Я буду жертвою і крапка - не дала договорити я і зробила страшенні очі, змушуючи хлопця замовкнути. Почулися ледь помітні кроки за дверима.

- Що не так? - зрозумівши мене, вже значно тихіше вточнив Альберт

- Нас підслуховували - безшумно приблизилася я до двері і шикнула: - а ти ледь не спалився!...

- Підслуховували - посерйознішав Альберт - Хто?

- Я не знаю. Але вже не слухають – і трохи підвищила голос – А жертвою все одно буду я.

В результаті роль жертви була моя. Як я і хотіла. Ми повідомили про наші наміри і Михайлу з Люциусом. Люциус мав непомітно йти за мною по п'ятам. Михайло б «милив» очі людям у палаці під час нашої відсутності, а Альберт чекав нас з вбивцею на виході з лісу… Моя ж задача полягала у тому, щоб пройти увечері по лісу зображуючи хлопця. Для цього, затягнув груди бинтами, я одягла об'ємний одяг і затемнила волосся відваром з шавлії.

Настав вечір і ми з Люциусом попрямували до лісу. Альберт же затримався по проханню пані Ганни.

Pov Альберт

Затримавшись у палаці я переніс, як і просила княгиня, книги до бібліотеки. Коли закінчив, виявилося, що мала, ой, вибачте, Мира, мене забула, а сама пішла з цим червонооким в ліс.

- Яка гарна пара - посміхнулася княгиня, яка і повідомила мені про Люциуса і Мирославу

«А зазвичай мене називають гарною для неї парою» - трохи навіть образився я.

- Я все переніс

- Дякую - подякувала княгиня і з її рук випадково випала картина.

Я підхопив її швидше, аніж та торкнулася підлоги і з цікавістю огледів. Це був портрет Андрія. Трохи молодшого і... з довшим волоссям. таким же як у... Мені одразу згадалися зроблені Михайлом портрети жертв. Та ж зачіска, схожі риси обличчя, каштанове волосся і зелені очі…

- О, це Андрій раніше так виглядав - пояснила Ганна бачучи мою розгубленість

- А давно він зачіску змінив? - якби між іншим запитав я

- Ні, десь тиждень тому він приїхав з Києва вже такий гарний.

«А вбивства почалися... - намагався пригадати я - місяць тому!»

Точно! І чому я раніше не здогадався?

«Я знаю за ким полює вбивця!!! О, ні.. треба бігти Мирославі на допомогу, а що як це головоріз-найманець? Що як Люциус підведе? Що я буду без свого чортенятка робити? Без відмочки!»

Зірвавшись з міста я побіг геть.

Pov Мирослава

Вийдучи з території маєтку, ми помітили веселого Андрія, що з наївною посмішкою, нічого не підозрюючи, крокував лісом.

1 ... 6 7 8 ... 55
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Записки скаженої малороски , Мирослава Русава», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Записки скаженої малороски , Мирослава Русава"