Читати книгу - "Бальки, Панас Мирний"

Він прийшов додому і прямо до матері.

– Що батько?

– Не казала. Сердитий усе такий. Зажди, сину.

– Я вже й так ждав… мочі немає ждати! Буде, годі, я сам знаю, що зробити.

Через два тижні ждалося весілля у Якова. Почалося порання, прибирання. Йосип ходив, як тінь. Він нікому ні слова, і йому ніхто нічого. За тиждень перед весіллям було якесь свято; день удався погожий, хоч уже листя падало, осінню пахло, а проте тепло та ясно. Усі сиділи на приспі коло хати і гуторили то про те, то про друге, а більше про весілля. Йосип сидів геть одсторонь, мовчав; це знявся і пішов у хату. Він недовго там був, швидко й звернувся, тільки блідий чогось, непокійний. Не дивлячись ні на кого, він пройшов повз хату і почимчикував прямо на місто.

– Чогось наш Йосип зажурився. Не їсть, не п'є; уночі не спить… з тіла спав. Коли б ще не занедужав, – почала мати.

– Не візьме його лиха година! Хай не швендяє щоночі попід чужими дворами, то все гаразд буде, – суворо одрубав батько.

Розмова на який час затнулася, а там знову знялась. Ніхто не примічав, що Йосип, як тільки вийшов з двору, то, не озираючись, подрав чимдуж, наче тікав від кого.

Уже і смерклося – він не вертався; і вечеряти сіли без його.

– Бач, який він недужий! – промовив з докором батько.

Мати глибоко зітхнула; у неї чогось серце так трудно забилось… Ще ніколи вона не бачила Йосипа такого, яким він їй сьогодні увечері здався.

Пройшла ніч. На ранок пішла мати довідатись у Якова про брата. Яків спав у другій хаті, а Йосипа – тільки місце його тепле.

– А того не було? – болізно спитала вона.

– Не знаю. Видно, не було.

Старе матернє серце наче хто у жмені здавив.

– Це щось воно та значить, щось недаром його немає… І за сніданням не було, і к обіду не приходив.

– Йосип ночував дома? – спитав батько сина.

– Не знаю. Я його не бачив.

Батько тільки здвинув брови і промовив:

– Недужий! – А потім, помовчавши, додав: – Щось багато ми його учили, коли б ще не прийшлося переучувати!

Обід пройшов тихо, сумно. У кожного щось важке лежало на серці, кожен гнітив його у себе, не показуючи другому. Настав знову вечір, а Йосипа як не було, так і немає.

– Що ж це він? у мандри пустився? – сказав батько і пішов з двору.

Старий похилив прямо до Ратієвщини. Вернувся він – уже смеркло, зовсім стемніло і застав стару за сльозами.

– Чого ти скиглиш? Піди лиш краще обдивися, чи все гаразд в хаті? – обізвався він.

– Ще що вигадай! – непокійно одказала стара.

– Вигадуй уже ти… Наш учений не на добре, видно, пустився… Он ратієвці дівки не дошукаються.

– Якої дівки?

– Якої? Його любезної!..

У старої серце похолонуло; як сиділа – так і прикипіла на місці.

– Піди обдивись, кажу, чи все гаразд?.. Від скрині ключі у тебе?

Стара мов не чула; серце її наче хто у лещатах давив; сльози душили.

Онисько грізний-суворий напрямився у другу хату…

Пройшла хвилина-друга важкого ждання; не одна, не дві сльозини викотились з старих матерніх очей… Це наче з-під землі донісся до неї глухий Ониськів поклик:

– Явдохо! Явдохо! а йди лиш сюди.

Явдоха, утираючи сльози, підвелася, пішла у другу хату.

– Бач! – указав Онисько рукою на скриню, у котрої висів вирваний прибой.

Явдоха трохи не впала; скрикнула, кинулась до скрині! Яків, почувши крик старої, кинувся собі було до їх.

– Тобі чого? – грізно спитав Онисько.

Яків подався назад, а батько ще й двері зачинив перед ним і вернувся до скрині.

– Гроші усі? – мов у чавун ударив Онисько.

Явдоха кинулась до прискринку, де завжди були гроші. Онисько з-за спини її окинув прискринок своїм