Читати книгу - "Бальки, Панас Мирний"

– А бамажки де? – спитав Онисько.

Рились-рились – бамажок немає. Прийнялись перевіряти усі. Недолічились двох золотих, двох срібних карбованців, та бамажок; всього сотні з лишком не стало.

– Так оце син! Оце любимчик? Краще б ти малим був згинув! – скрикнув Онисько, одійшовши від скрині, і почав міряти ступнями хату. Явдоха, схилившись над скринею, плакала.

– Геть! – одіпхнув її Онисько; приправив до дірки прибой, ударив його кулаком так, що він більше ніж наполовину угородився у скриню, з грюком зачинив кришку, запер замком і ключі кинув на долівку до старої, що, зігнувшись, розливалася слізьми.

Серце її боліло-розривалося. Її син, її рідна дитина став злодієм? Та ще у кого? Рідного батька-матір обікрав!.. Це плата за науку, за те, що вигодували-виростили його… Господи! чи сподівалася вона такого? Вона не знає в своєму роді нікого такого, хто б хоч крихту хліба затаїв, не то що гроші. А то гроші, та ще й неабияку силу – сотню рублів… Недаром він такий блідий, такий непокійний вийшов тоді з хати й напрямився прямо з двору.

Її серце ще тоді заболіло-занило, воно ще тоді почуло лиху годи-я ну… Що тепер люди, почувши, скажуть? Вивчили, продзвонять, на свою голову!.. І нащо йому така сила грошей здалася?.. Прогуля-проп'є з тією чортовою хльоркою! "Ми крів'ю та потом копійку до копійки збирали, не кому ж – їм складали, а він у одну ніч усі спустить… Обійшла, причарувала його, бідного, бісова хльондра… Недаром він зісох так, недаром не їсть, не п'є; як дурний, як чмелений ходе. Уже як двірка – то добра не ждати. З тих дворових завжди усе лихо встає…" – розливалася стара Явдоха гіркими та палючими слізьми.

Онисько ходив по хаті, заложивши руки за спину, німий-мовчазний. Він, здається, не чув, як розлягалась стара, а хоч і чув, то не скидав на те ніякої уваги. Його наче з заліза скутоє тіло тремтіло, по лиці пробігали уразливії смуги; лоб наморщився, брови зсунулись, а очі, як ножі проти огню, блищали-горіли.

Ніхто того вечора не вечеряв. Онисько не спав всю ніч, знай, ходив по хаті, човгав своїми зашкарублими ногами.

На другий день – то Онисько був сірий, а то наче снігом покрився. А тут ще клопоти з весіллям. Стара мала вже одкладати.

– Не треба, – сказав Онисько.

У неділю спарували Якова. Чужі і рідні дивувалися, чого Йосипа на весіллі немає, допитувались старого, старої. Онисько наче не чув, одмовчувавсь, а Явдоха декому похвалилася своїм нещастям і гірко плакала, розказуючи.

Одгуляли весілля, молоду привезли до Ониська. Йосипа все не було. Тільки чутка про його щодня росла-ширилась, то приносила одно, то приносила друге.

У Чорному Яру, либонь, їх звінчано. Весілля було пишне та бучне; молодий і молода були такі наряджені; старости у червоних шовкових рушниках розгулювали; горілка річкою лилася… Весілля, либонь, було невдачливе, на другий день корогва на воротях не розвівалася, та й молоді не знать куди скрились. Одні казали, що бачили їх у Перещепині, другі – у Переволочні, третім хвалився, либонь, Йосип, що подасться на вільні степи у Донщину… Матернє серце розривалося на шматочки, слухаючи те про свою дитину; Онисько мовчав. Вороги Ониськові казали: недаром то він мовчить. Певно, сам Йосипові і грошей дав і нараяв удрати… Зна, що Йосипові треба іти в москалі, від москалів ото і викручує… Хитрий старий!

Об різдві прийшла нова чутка: Йосип вернувся; найняв десь на Прилипці кривобоку хатину і оселився.

Одна жінка бачила їх обох у церкві і розказувала: змарнів Йосип, постарів, аж зігнувся мов, а вона – нівроку: молодіє та все товщає. Хазяїн, де жили вони, розписував на базарі: не живуть вони – бідують, у хаті – нужда та злидні невилазні. Парасці байдуже про те, один Йосип за всім. Вона знає нарядитися та з ким-небудь поцокотіти, а він – часом і коло печі свої руки каляє, горшки соваючи.

Не видержала мати – люди сказали, що в прилипчанській церкві вони бувають, – у неділю зібралась Явдоха у церкву. Хотілося їй і невістку побачити, та не так невістку, як сина, свою дитину. Пішла стара і бачила, як Йосип щиро богу молився, як він зісох-подався. Заболіло серце старої… купила свічечку і понесла повз його. Проходячи, вона бачила, як Параска смикнула Йосипа за рукав і трохи не на всю церкву сказала: "Дивись, он твоя мати пішла". У тих словах чула стара гірку докору, регіт над її горем… Йосип затремтів, аж на лиці змінився і мерщій опустився на коліна.

Сумна-невесела прийшла вона додому, мало чого їла, мало чого пила. Увечері похвалилася старому, що бачила сина, і жалілася, як він змарнів-постарів.

– Так йому й треба! – суворо одказав Онисько.

Мати – всюду мати. Вона вже простила недавню сиг нову провинність, вона зовсім забула про неї. Вона бачила свою дитину замлілу-зів'ялу – хіба від добра то в'яне вона? У неї серце обкипає кров'ю, коли подума вона, яке горе, яку нужду та недостачу терпить її Йосип. Хіба для себе вони з старим працювали за свого віку молодого? Хіба на лихо вона носила, годувала, ночей недосипляла, доглядаючи своїх синів? Яків, слава богу, пристроївся тепер… І пара якраз по йому