Читати книгу - "Кароока, Mary Uanni"

Лорд, ніби відчуваючи мій стан, знову обережно заліз на ліжко. Його тепле тіло притулилося до мене, і я обхопила його за шию, притискаючись чолом до його пухнастої шерсті.

— Лорде, — прошепотіла я, голос тремтів, — ти ж не залишиш мене, правда?

Він тихо гавкнув, ніби відповідаючи, і ткнувся носом у мою щоку.

Я лежала, відчуваючи його дихання, і нарешті заснула.

***

Ми з Лукою сиділи на даху старого будинку, який він завжди називав "нашим місцем". Захід сонця розливався по горизонту теплими барвами, і його рука, така знайома й сильна, обіймала мене за плечі. Я відчувала його тепло, як тоді, коли він був поруч.

— Я ніколи тебе не покину, обіцяю, — його голос був м'яким і водночас таким впевненим.

— Обіцяєш? — я повернула до нього обличчя й торкнулася його щоки кінчиками пальців.

— Обіцяю, — сказав він з усмішкою.

Але щойно я простягнула руку, щоб торкнутися його ще раз, він зник. Немов здувся, як пил, розвіявшись на вітрі.

— Лука! — вигукнула я, серце стислося. — Ти ж обіцяв...

Мій голос затих, і я залишилася одна на даху.

Різкий гуркіт змусив мене прокинутися. Я різко сіла, дихання було важким. Мене викинуло в реальність, і я на кілька секунд не розуміла, де я.

На кухні щось розбилося.

Я схопилася з ліжка, натягнувши халат, і побігла до джерела шуму.

— Роня? — запитала я, коли побачила її силует, залитий ранковим світлом.

Донька стояла біля столу, уся в борошні, тримаючи в руках якусь тарілку, яка ледве не впала знову. Її обличчя було в невинній посмішці, але очі видавали тривогу.

— Що сталося, доню? — я нахмурилася, перехрещуючи руки на грудях.

— Ну... сталося "Роня взялася пекти торт", — вона зніяковіло подивилася на мене, намагаючись стерти борошно з носа, але лише розмазала його ще більше.

Я не змогла стримати сміх. Вона виглядала настільки кумедно, що навіть моє роздратування розтануло.

— Серйозно, ти не могла почекати, поки я прокинуся? — засміялася я, притискаючи руку до рота.

— Мам, ну ти ж сама казала, що ми приготуємо торт на твоє день народження! От я й вирішила потренуватися, — вона відвернулася, щоб поставити тарілку на стіл, і трохи образливо подивилася на мене.

— Годинник показує сьому ранку, Роню. А в тебе школа. Як ти взагалі це собі уявляла? — я кинула погляд на годинник, що висів над дверима.

— Ну, я думала, встигну... — вона знизала плечима.

— Добре, як тобі пропозиція: ми тут швиденько приберемо, я закину тебе в школу, а після роботи разом приготуємо той самий "торт"? Що скажеш?

Вона на секунду задумалася, а потім кивнула:

— Домовилися. Але тільки якщо ти зробиш вигляд, що цього ранку нічого не сталося, — вона хитро посміхнулася, дивлячись на мене з-під лоба.

— Добре, — я розсміялася. — Але лише якщо ти допоможеш усе це прибрати.

— Ма! Ти зрадниця!

— Ага, — я взяла віник і передала його їй. — Жартую. Давай, прибирай, а я піду одягнуся.

Я пішла до спальні, залишивши Роню прибирати, і не змогла стримати теплої усмішки. Це був хаотичний, але водночас такий справжній ранок.

Я постукала по стіні, що розділяла мою квартиру і квартиру Лії, відчуваючи знайоме глухе відлуння.

— Лія, ми виходимо через п’ятнадцять хвилин! Якщо хочеш поїхати з нами — збирайся! — крикнула я, не стримуючи усмішку.

Звідти пролунав приглушений голос подруги:

— Та вже майже готова! Дай ще хвилинку!

Я розсміялася й похитала головою, зазирнувши до Роні. Вона саме намагалася вирішити, чи брати рюкзак з єдинорогами, чи той, що з малюнком лисиць.

— Доню, визначайся швидше, бо запізнимося, — підганяла я її, закидаючи до сумки ключі та телефон.

— Візьму з лисицями, — нарешті сказала Роня, натягуючи куртку. — Мам, ти ж мене вчасно забереш?

— Звісно. Все, пішли, а то Лія нас обжене.

Лія зустріла нас уже біля машини, чорного Ford Focus, що стояв припаркований біля під'їзду. Вона махала рукою, тримаючи в іншій термос.

— Ви завжди такі пунктуальні? — жартівливо кинула вона, забираючись на переднє сидіння.

— А ти завжди така дотепна? — відповіла я, зупиняючи машину біля шкільних воріт. — Роня, гарного дня! Пам'ятай, що обіцяла вчительці виконати завдання.

— Добре, мам, — відгукнулася вона, махаючи рукою і побігла до школи.

Ми з Лією рушили далі. Дорога до офісу була спокійною, доки я раптом не помітила, як хтось майже вибіг на дорогу. Це сталося миттєво — чорна кепка, темне волосся, обличчя, закрите маскою. Я різко натиснула на гальма, машина зупинилася за кілька сантиметрів від чоловіка.

— Що за... — Лія різко обірвала себе, нахиляючись вперед. — Ти бачила це?

— Так, ледь не збила, — відповіла я, стискаючи кермо. Чоловік стояв нерухомо, дивлячись прямо на нас. Його постать видалася мені знайомою. Я мимоволі нахилилася вперед, намагаючись розгледіти краще. Хто це?

— Єва! Ми спізнюємося! — вигукнула Лія, потягнувши мене за плече.

Цей момент відволік мене, і коли я повернула погляд на дорогу, чоловіка вже не було.

— Дивно, — пробурмотіла я і натиснула на газ. — Гаразд, зараз не час для загадок.