Читати книгу - "Кароока, Mary Uanni"

Промені ранкового сонця пробивалися крізь тонкі штори, м'яко падаючи на моє обличчя. Я розплющила очі, відчуваючи приємну теплоту на шкірі. У кімнаті панувала тиша, лише легкий вітерець злегка ворушив фіранки. Я перевернулася на бік, натягнула ковдру вище на плечі, намагаючись ще трохи подрімати. Але в цю ж мить відчинилися двері, і кімнату наповнив знайомий аромат свіжозвареної кави та теплого тіста.

— Іменинниця вже прокинулася? — голос Лії звучав занадто бадьоро, як для ранку.

Я зітхнула і відкрила очі остаточно. Переді мною стояли Лія і Роня, обидві з хитрими посмішками, а на таці, яку тримала Лія, була кава, круасани і кілька ягід у маленькій мисочці. Я піднялася на ліктях і скептично поглянула на подругу.

— Це що, спроба підкупу з самого ранку? — пробурмотіла я, але посмішка все ж таки з’явилася на моїх губах.

Роня голосно засміялася і стрибнула на ліжко, ледь не розливши каву.

— Та яке там! Це наш сюрприз! — вигукнула вона. — Ти що, думала, ми просто дамо тобі спокій у твій день народження?

Лія сіла поруч, поставила тацю на тумбочку і театрально зітхнула.

— Ага, бо ми ж просто святі, правда?

Я зітхнула, потягнулася, намагаючись розігнати залишки сну, і взяла чашку кави. Її аромат був насиченим, обволікаючим, теплим, як обійми в холодний день. Я зробила перший ковток, відчуваючи, як тепло розтікається по тілу. Це був ідеальний початок дня.

— Дякую, дівчатка, — прошепотіла я, відчуваючи, як горло стискається від емоцій. — Ви найкращі.

Роня хитро примружилася.

— Ой, почалося! Давай без цього, а то ще розплачешся, а я не знаю, що робити з дорослими жінками, які плачуть!

Лія засміялася і обійняла мене за плечі.

— А тепер давай, імениннице, снідай. У нас купа планів на сьогодні!

Я закотила очі, але зробила ще один ковток кави. День тільки починався, і я знала, що з цими двома він точно буде незабутнім.

Двері до кімнати прочинилися, і туди прослизнула Роня, несучи в руках щось загорнуте в серветку.

— З Днем народження, мамо! — її голос звучав так радісно, що я одразу ж посміхнулася.

— Ой, дякую, сонце! Що це? — я піднялася, сівши на ліжку.

Вона простягнула мені щось схоже на млинець, рясно политий згущеним молоком. На ньому навіть була спроба зробити сердечко з ягід.

— Я сама зробила! — з гордістю заявила Роня.

Я з ніжністю подивилася на неї, торкнулася її щоки і поцілувала у чоло.

— Це найкращий сніданок у моєму житті, — сказала я, відкушуючи шматочок і з удаваною серйозністю додаючи: — Хоча трохи забагато молока.

— Ну, так, воно саме вилилося… — вона винувато потупила погляд, а потім ми обидві засміялися.

Раптом у двері хтось загрюкав. Гучно і наполегливо.

— Це ж не Лія? Вона зазвичай дзвонить, перш ніж приходити, — пробурмотіла я, підводячись.

Я відчинила двері, і на мене одразу ж з гуркотом посипалися конфетті. У коридорі стояли Маша, Влад і Шпак. Усі з широкими посмішками, а Лія, як завжди, була головним режисером цієї вистави.

— З Днем народження, Єво! — хором вигукнули вони, а Лія кинулася мене обіймати.

— О, Боже, ви що, всім під’їздом мене будите?! — я сміялася, але в той же час відчувала, як тепло розливається по грудях.

— Ага, уявляєш, сусідка з третього поверху хотіла викликати поліцію за шум! — засміявся Шпак, потираючи потилицю.

Маша підняла якусь велику коробку.

— Це тобі! Але відкриєш тільки на святкуванні!

Я прийняла подарунок, відчуваючи легке хвилювання.

— Гаразд, але якщо це щось вибухове — вам кінець! — пожартувала я.

Роня тим часом підскочила до Влада і спробувала вкрасти з його рук пакет з чимось смачним.

— О ні, це для всіх! — заперечив він, високо піднімаючи руки.

Святкування продовжилося в нашій квартирі. Ми розставили стіл, принесли закуски, розливали напої та сміялися до сліз. Влад, як завжди, взяв гітару і почав грати, а Маша з Лією затягнули якусь стару пісню, яку ми всі знали ще з юності.

Але десь в глибині моєї душі все ще жевріла думка про те, що чекало мене попереду. Серед усього цього сміху і радості я не могла перестати думати про ті записи, які знайшла. Щось у них не давало мені спокою.

Коли святкування почало затихати, я непомітно вийшла на балкон, вдихаючи прохолодне нічне повітря. За мить поруч з’явилася Лія, спершись ліктями на поручень.

— Щось сталося? — вона дивилася на мене уважним поглядом.

Я мовчки протягнула їй один із аркушів, який знайшла у справі. Вона взяла його, швидко пробіглася очима по рядках, а потім перевела на мене здивований погляд.

— Це серйозно… — прошепотіла вона.

Я тільки кивнула.

Треба було розкрити справу, людина чекає на справедливість. Я відкрила теку з матеріалами справи й втупилася в сухі офіційні рядки.

Катастрофа приватного авіасудна.
Вильот о 17:50.
Катастрофа зафіксована о 17:57.
Остання технічна перевірка—17:43.
На борту: депутат Олексій Громов, його дружина, двоє дітей. Пілот: Кирилло Андрійович.
Єдиний, хто вижив—пілот.
Попередній висновок експертів: саботаж.

Я повільно вдихнула, намагаючись розібратися у власних відчуттях. Це було підлаштовано. Це точно було підлаштовано.
Всього сім хвилин у повітрі—і літак впав.

Щось змусило мене повернутися до технічних даних.

Експертиза моторів:
Праве та ліве крило—навмисне пошкоджені.
Критичне від’єднання паливних шлангів.
Перерізані електропроводки в обох моторах.

Я стиснула щелепи. Хтось дуже хотів, щоб цей літак не долетів. І хтось дуже добре знав, як усе провернути.

Але що, якщо пілота підставили?

Я перегорнула останню сторінку. Кирилло Андрійович. Єдиний, хто залишився живий. Занадто зручно.

Я повинна була поговорити з ним.

В’язниця зустріла мене запахом сирості та людського відчаю. Я пройшла довгим коридором під супроводом охоронця. З обох боків тягнулися ряди камер, наповнені злими, втомленими людьми. Дехто мовчки сидів на нарах, інші стояли біля решіток і дивилися на мене так, ніби обмірковували, скільки я коштую.