Читати книгу - "Кароока, Mary Uanni"

Охоронець зупинився перед заґратованими дверима.

— Ваш підозрюваний тут.

Я вдихнула й переступила поріг.

Він сидів за столом у тюремній формі, схрестивши руки на грудях. Високий, худорлявий, років сорока п’яти, неголений. На мене він навіть не глянув.

Я присіла навпроти.

— Кирилло Андрійович, мене звати Єва, я займаюся вашою справою.

— Давно пора, — пробурчав він, не підіймаючи очей.

— Ви стверджуєте, що не винні?

Він скосив на мене погляд, у якому читалася втома й злість.

— Скажіть, пані Єво, якщо у вас є вибір: загинути разом із усіма чи вижити й піти під суд — що б ви обрали?

Я напружено подивилася на нього.

— Ви натякаєте, що не мали вибору?

— Я натякаю, що мене підставили.

Я переплела пальці, відчуваючи, як серце гупає в грудях.

— Давайте по порядку. Ви пілотували літак. Пасажири були на борту?

— Нікого не було.

— Це неможливо. Депутат із сім’єю...

— Я був на борту. Але нікого більше не було!

Його очі палали. Я вдивлялася в них, шукаючи брехню.

— Літак впав за сім хвилин після вильоту.

— Я знаю.

— Мотори були пошкоджені навмисне.

— А я, бачите, про це не знав, поки не зістрибнув.

— Ви зістрибнули з парашутом, залишивши літак?

Він різко підвівся, сперся руками об стіл, нахилившись до мене.

— Я мав вибір? Мотор задимівся, літак почав падати. Якщо я залишався всередині, шансів не було взагалі.

Я дивилася на нього, відчуваючи, як у грудях все стискається.

— Чому саме ви вижили?

— Бо я зробив єдиний логічний вибір.

Я стиснула губи.

— У вас є докази, що пасажирів не було?

Він гірко всміхнувся.

— Якби були, я б тут не сидів.

Я схрестила руки на грудях.

— Справу сфабрикували, так?

— О, тепер ви починаєте мислити правильно.

Я піднялася.

— Якщо ви кажете правду, я це доведу.

Він хмикнув.

— Вам же не дадуть цього зробити.

Я вперлася в нього поглядом.

— Я завжди доводжу справи до кінця.

Я вийшла з холодних стін в’язниці, вдихаючи вечірнє повітря на повні груди. Голова була важкою від думок, а всередині клубком стискалася підозра—щось тут не так. Кирилло не виглядав на людину, що бреше. Принаймні, не так бездарно, як це буває у винних.

Але довіряти словам без доказів я не могла.

Взяла телефон, глянула на годинник—час повертатися у FYE.

У відділі було тихо. Папери шурхотіли в руках колег, хтось глушив каву в кутку, намагаючись не заснути за столом.

Я підійшла до начальниці, легенько постукала у дверний косяк.

— Пані Кравченко, можна вас на хвилинку?

Вона підняла на мене очі поверх окулярів.

— Щось термінове?

— Ні, просто хотіла відпроситися на завтра.

Вона зітхнула, склала руки на столі.

— Причина?

— У дочки останній дзвоник.

Кравченко зміряла мене оцінюючим поглядом, потім кивнула.

— Добре. Але щоб у п’ятницю була як штик.

— Обіцяю, — я вклонилася жартома, хоча плечі від втоми зрадливо просідали вниз.

Вечір затягнувся. Очі пекло від моніторів, спина нила після цілого дня біганини. Лія сиділа поруч і щось бурмотіла собі під ніс, втикаючи у звіт, а я просто поклала голову на стіл.

— Готова? — Лія ткнула мене пальцем у плече.

— Ні, — пробурмотіла я, не піднімаючи голови.

— Тоді збирайся, ми їдемо додому.

Я, стогнучи, випросталася, схопила сумку і потягнулася.

— Ти ще тут? — спитала я Лію, коли ми вийшли на вулицю.

— Ні, це твоя галюцинація.

— Жаль, я вже подумала, що можна тебе якось випровадити звідси.

Вона засміялася, закинувши волосся назад.

— Не дочекаєшся.

Вдома нас зустріла Роня. На кухні пахло чимось смачним.

Я зайшла, глибоко вдихнула аромат.

— Що це?

— Млинці, — гордо відповіла Роня, змахнувши лопаткою в повітрі.

Я подивилася на Лію.

— Лія, тобі терміново треба чоловік.

Лія, яка вже тягнула руку до тарілки, застигла на місці.

— Чому це?

Я сіла на табуретку, впершись ліктем у стіл.

— Бо тоді ти не ходитимеш їсти до нас.

Роня захихотіла, підсовуючи мені тарілку.

— О, вона зараз тобі влаштує!

Лія підняла вказівний палець.

— По-перше, ви не уявляєте, як важко знайти нормального чоловіка в цьому світі.

Я пирхнула.

— Просто придивись у відділі. Там точно є хтось вільний. Або навіть і нашого директора візьми.

Роня зробила вигляд ніби щось пише.

— Суперовий сюжет для фанфіка!

Лія зробила вигляд, що образилася, але потім підсунула собі ще один млинець і гордо заявила:

— Я знайду собі чоловіка тоді, коли захочу. А поки—дайте поїсти.    

Ми зареготали.

Після вечері ми вмостилися на дивані, Роня розклала перед нами варіанти одягу.

— Отже, у мене є два варіанти. Чорна сукня або біла.

Я підняла брову.

— Невже таке складне рішення?

Лія схопила чорну сукню, приклала до себе.

— Ця — елегантність і таємниця.

Роня зітхнула.

— Але біла — ніжність і легкість.

Я сперлася на спинку дивану.

— Бери білу. Останній дзвоник буває не раз у житті.

Роня задумалася.

— Хм...

Лія підморгнула:

— Візьми обидві.

— Ага, - з іронію сказала Роня.

***

Роня пізніше прийшла до мене у кімнату.

— Не спиш?

Я скотилася на бік, даючи їй місце на ліжку.

— Ага.

Вона лягла поруч, загорнулася у ковдру.

— Завтра останній дзвоник. Не віриться.

Я усміхнулася.

— Я ще пам’ятаю твій перший день у школі.