Читати книгу - "МІй жахливий сусід, Лада Короп"

Сиджу у великій просторій вітальні, поки моя подруга Ліза готує каву. Мене все ще дратує думка про Богдана. Він, безсумнівно, є найбільш нестерпним сусідом не тільки у квартирі, а й у всьому будинку. Я дивлюсь у вікно, намагаючись зосередитися на чомусь іншому, але в голові постійно крутиться одна і та ж думка: чому саме я? 

— Іда, кава готова, — каже Ліза, повертаючись із кухні з двома чашками. Я кидаю погляд на її обличчя, сповнене уваги та співчуття. 

— Готова...., — відповідаю, хоч і не впевнена, чи готова ділитися всім, що накопичилося всередині мене. 

— Ти не повіриш, що сталося вчора ввечері. Ліза сідає навпроти мене, її очі блищать від зацікавленості. 

— Що знову? — вона підсміюється, але я бачу, що серйозність моєї ситуації її дійсно турбує. 

— Я чула його знову. Він грає на гітарі, — кажу, зітхаючи. — Ні, ти не розумієш. Це не просто гра на гітарі. Це справжня катастрофа. Він думає, що він рок-зірка, а насправді звучить, як… як… як тарган, що намагається співати. 

Ліза сміється, але я не можу знайти в цьому нічого смішного. У мене вже болять вуха. Я заплющую очі, згадуючи, як його невмілі акорди пробираються через стіни, немов якісь невидимі шипи, що проникають у мою свідомість. — Чому ти просто не скажеш йому? — запитує Ліза, нахилившись вперед. 

— Може, він не знає, як погано грає? Треба йому підказати. 

— Я не можу! — вигукую, і відчуваю, як моє серце прискорює ритм. — Він такий… такий упертий! І постійно має рацію в усьому. Він навіть не уявляє, який жах насправді творить! Ліза задумується, а потім м’яко говорить: 

— Може, спробуй підійти до нього з ідеєю, що ви могли б разом створити щось цікаве? Спільне хобі до прикладу. Можливо, йому потрібен твій талант? Я хмурюся. 

— Мій талант? Лізо, я не хочу створювати нічого з ним! Я просто хочу спати в тиші, без цих безглуздих концертів посеред ночі. 

— Розумію, — погоджується вона, — але, може, спробуй знайти з ним спільну мову? Можливо, ти зможеш перетворити це на щось хороше, замість того щоб страждати. Я дивлюсь на Лізу, і в її очах я бачу підтримку. Водночас розумію, що в цій ситуації важко знайти компроміс. 

— Я не знаю, чи зможу, — кажу я тихо, — але я не можу просто терпіти його більше. Це нестерпно. Дістав вже... Ліза підходить ближче, кладе руку мені на плече. 

— Ти можеш! І якщо ні, я завжди поруч, щоб підтримати тебе. Ці слова трохи заспокоюють мою душу. Я дійсно не одна. Але думка про Богдана все ще кружляє в моїй голові, немов темне хмарище, що не хоче зникати. 

— Знаєш, — продовжує Ліза, — я завжди думала, що Богдан якийсь дивний. Але ніколи не замислювалася, чому він такий. Можливо, у нього є якісь причини для цього. 

Зітхаю, відчуваючи, як мої думки знову повертаються до його історії. — Я чула, що він був одружений, — кажу, намагаючись згадати деталі, які чула від сусідів. — Його дружина зрадила його. Після чого вони розійшлися. І тепер він оселився тут, бо, немає де жити. Ліза виглядає зацікавленою. 

— О, дійсно? Це пояснює багато. Можливо, він просто намагається заповнити порожнечу, що залишилася після розлучення. Грати на гітарі може бути його способом впоратися з емоціями. 

— Але ж це не виправдовує те, як він грає! — вигукую. — Не можу уявити, як він заповнює цю порожнечу. Це ж просто жахливо! Коти під вікнами й те краще справляються. Ліза усміхається. 

— Я розумію, але, можливо, якщо ти дізнаєшся більше про нього, зможеш краще зрозуміти його поведінку. Уяви, як важко йому було пережити розлучення. Може, він просто намагається знайти своє місце у світі. Я задумуюсь. Чи справді варто спробувати зрозуміти його? Чи варто намагатися знайти спільну мову, якщо він здатен завдавати мені стільки дискомфорту? 

— Можливо, ти права, — кажу, все ще вагаючись. — Але як мені з ним заговорити? Він завжди виглядає таким упертим і закритим. 

— Спробуй просто підійти до нього в неформальній обстановці, — пропонує Ліза. — Може, спочатку поговорити про музику? Запитай його, коли він почав грати. Можливо, це допоможе вам обом знайти спільну мову. Кидаю погляд у вікно, спостерігаючи за сусідським будинком. Можливо, він дійсно переживає щось важке. Але як мені про це дізнатися, якщо кожна зустріч з ним — це випробування для моїх нервів? Й взагалі він весь мене дратує. 

— Можливо, я спробую, — кажу я, хоча відчуваю, що це буде нелегко. — Але я все ще не впевнена, чим все це може закінчитися. 

— Не бійся, — заспокоює мене Ліза. — Ти не зобов'язана ставати його подругою. Просто спробуй поговорити — і, можливо, зможеш знайти спосіб зробити так, щоб його музика не зводила тебе з розуму. 

Я усміхаюсь, відчуваючи, як маленька частинка надії починає пробуджуватися в мені. Можливо, шлях до порозуміння дійсно лежить через спілкування. І, можливо, я зможу перетворити цей дискомфорт на щось позитивне, якщо тільки знайду в собі сили зробити перший крок. 

— До речі він симпатичний? — цікавиться Ліза. 

— Навіщо тобі це потрібно? Ти майже заміжня, — кажу. 

— Ну просто цікаво. Який він? 

— Ну не знаю. У кого який смак. Сама побачиш, — бурчу. Від факту, що Ліза буде чіплятися до Богдана мені стає ніяково.

— Ну може фото в тебе його є? — не відстає подруга.