Читати книгу - "Дорогами Маклая"

офіційно вважалася начебто окремою державою, тільки васально залежною від верховної влади генерал-губернатора Нідерландської Індії, наділеного повноваженнями віце-короля. Окрім призначених ним коронних голландських губернаторів, районних резидентів і так званих «радників», ці держави мали тубільні «уряди», місцеву поліцію і навіть прикордонні війська. Інакше кажучи, було зроблено все, щоб створити в окремих груп тубільного населення ілюзію самовизначення і назавжди закріпити в їхній свідомості певність, буцімто між ними нема нічого спільного, а тому не може бути й ніякої єдності. Султанатам і «державам» начебто для збереження «етнічної самобутності й автономного саморозвитку» не дозволялось навіть вступати одне з одним у дипломатичні стосунки, а воювати — скільки завгодно.

На Яві, наприклад, на території колишніх дрібних князівств Матарам і Джок'якарта було створено два султанати, які голландці милостиво взяли під свою миротворну опіку і яким так само милостиво дозволяли воювати то за «історичні» кордони, яких ніколи не існувало між ними, то щоб показати свої «національні» амбіції. Особливо прославився ратними подвигами «володар» Матараму Паку Бувоно II, якого голландці оголосили сусухунаном — султаном над султанами. Йому втокмачували, що нібито султан сусідньої Джок'якарти Хаменгку Бувоно І у порівнянні з ним плебей і тому повинен бути у васальній залежності від нього. Того ж Хаменгку Бувоно нишком переконували в протилежному — начебто плебей якраз Паку Бувоно, він узурпатор і незаконно прибрав титул, який насправді належить йому, Хаменгку. І ось за престиж своїх дутих сюзеренів, однаково несусвітних невігласів і безглуздих у своїх претензіях на божественну велич, Матарам і Джок'якарта роками билися на смерть. Невгомонний Паку Бувоно довоювався до того, що змушений був тікати з своєї столиці Картасури в глухе сільце Соло[3] та й доживати там свого недолугого віку.

Певна річ, такі чвари завдавали народно-визвольному руху великої шкоди, тож організовані виступи проти колонізаторів нерідко були просто неможливі. Розпалюючи нічим не виправдану ворожнечу між тубільним населенням островів, голландці саме цього й прагнули. І тут їм добряче допоміг відомий англійський учений Альфред Уоллес, той самий, який водночас із Чарлзом Дарвіном і незалежно від нього відкрив закон природного добору. Точніше, докладну статтю про закономірності виживання видів Уоллес написав раніше за Дарвіна, але Дарвін випередив його з публікацією й тому здобув лаври першовідкривача. Проте якщо Дарвін, чиє вчення породило полігенізм — расистську теорію, що поділила людство на нижчі й вищі раси, сам полігеністів ніколи не підтримував, то Уоллес був і до кінця свого життя лишився затятим расистом, який шукав біологічну нерівноцінність між людьми скрізь, де тільки міг. Саме він, Уоллес, що мандрував вісім років по островах Малайського архіпелагу, подав, як виявилося, голландцям ідею значної біологічної вищості яванців над жителями Суматри, а балійців — над яванцями. Цю ідею генерал-губернатор Нідерландської Індії ван Лансберге, який вважав себе жерцем етнографії, і взяв потім за основу своєї власної «теорії» про «корінні етнічні, історичні і структурно-суспільні відмінності між тубільними племенами Малайського архіпелагу».

Друкуючи 1879 року в Батавії свої «вчені розвідки» окремою брошурою, ван Лансберге науковоподібною мовою стверджував у ній, посилаючись на Уоллеса, нібито всі «суперечності й конфлікти випливають з того положення, що біологічно розвинутіші етнічні групи стикаються з менш розвинутими, в яких вбачають неправомірних конкурентів на життєві блага і тому вважають, що їх треба якщо не знищити, то підкорити». І це, мовляв, неминуче, бо такий закон природного добору, що начебто «однаково керує рослинами, тваринами і людьми». Тому-то «визначити кожному народцю належне йому місце, захистивши одних від винищення або уярмлення іншими», можуть тільки голландці як «високоцивілізована нація, що володіє архіпелагом і покликана доброчинно опікуватися населенням країни, відданої їй Провидінням».

Судячи з усього, з брошурою ван Лансберге Миклухо-Маклай був знайомий. 11 лютого 1883 року на борту російського корвета «Скобелев», що стояв на рейді Батавії, він дав інтерв'ю кореспондентові батавської газети «Ява боде» Е. К. Ліаану, який запитав ученого, що він думає про дискусію навколо проблеми: можлива чи неможлива єдина нація на островах Малайського архіпелагу.

«В колоніях Нідерландської Індії, — сказав Маклай, — я вирізняю дві більш-менш виразні антропологічні раси: «Малайську, що тяжіє до загального стовбура монголоїдів, і меланезійську, або негроїдну, до складу якої поряд з папуасами Нової Гвінеї входять, безперечно, також негритоси Філіппін і деякі племена континентальної Малакки. Дві раси, але, зважаючи на спільність соціальних інтересів практично всіх тубільців від Яви до Нової Гвінеї, а також на поспільний, єднаючий вплив малайського елемента, я не зважився б назвати навіть таке мале число націй. Уоллес і Лансберге, на мій погляд, мають рацію, лише в тому, що населення всього архіпелагу не можна віднести до однієї національності. Та це не означає, що велика кількість різноманітних племен і народців не можуть скласти єдиної нації. Я зважаю, певна річ, на ту відмінність, яка існує між поняттями «національність» і «нація», хоч багато хто цієї відмінності ніяк не хоче визнати. Проте навряд чи хто зараз ризикнув би сказати, що в Північній Америці така країна, як Сполучені Штати, у державному розумінні не є єдиною нацією, хоча населяють її люди різних національностей. Вони різні з точки зору етнолога, та як неподільний суспільний організм безперечно складають єдину націю в очах правознавця, бо нація є поняття не етнолого-антропологічне, а завжди — соціальне.

Національності виникли шляхом об'єднання сусідніх племен, споріднених аналогічним типом, мовою, культурою, віруванням. Це — етнос, або люди одного однорідного народу, як греки, французи, італійці… А в націй механізм і причини їх виникнення зовсім інші. Передусім тут усе будується на спільних соціальних інтересах, які спонукають людей, етнічно й антропологічно часто зовсім різних, об'єднуватися в єдину спільність для побудови історично необхідної державності; тобто нація є твірне держави. Етнічно ця спільність може бути однорідною або неоднорідною, та хоч би як відрізнялися окремі етнічні групи, зовнішні відмінності не можуть завадити їм скласти єдину націю. Як сказав ще в XIII столітті яванський письменник Тантулар, нація — це «бхіннека тунггал іка» — «єдність у різноманітті».

В цьому розумінні для утворення держави, а отже, і нації у тубільного населення тутешніх голландських колоній, я гадаю, є всі підстави й достатньо причин».

Тепер, через ціле століття, маклаївське визначення понять «нація» і «національність» уже не відкриває нам нічого нового. Ну, звичайно ж, усе правильно. Але ж