Читати книгу - "Бояриня, Леся Українка"

Степан

Помалу, па­не-бра­те, ще підс­лу­ха

який слу­га.

Гість

Та прав­да… Я й за­був…

(Тихше)

Ми при­ся­ги не хо­че­мо ла­ма­ти,

але не­хай же цар нас обо­ро­нить

від тої га­ли­чи.

Степан

То труд­на спра­ва.

Адже ко­гось він там дер­жа­ти му­сить

для наг­ля­ду, а всі ті воєво­ди

один від од­но­го не ліп­ші. Звіс­но,

за ни­ми й ін­ші всі по­роз­пус­ка­лись…

Гість

Послав би цар з ук­раїнців ко­го,

в Моск­ві ж тут є та­кі, от хоч би й ти,

що здав­на і ца­ре­ві слу­жать вір­не,

і рід­ний зви­чай вмі­ють ша­ну­ва­ти.

Степан

Нас не пош­лють…

Гість

Чому?

Степан

Бо нам не ві­рять.

Гість

Отак! Та ви ж тут на­че всі у лас­ці!

Степан

То тут, на очах, а з очей спус­ти­ти

нас на­дов­го не зва­жаться. Так ча­сом

не­на­дов­го пос­ла­ми по­си­ла­ють,

і не са­мих, а вку­пі з мос­ка­ля­ми…

Щоб воєво­да­ми нас­та­но­ви­ти,

то­го не бу­де й зро­ду!

Гість

Не зди­вуй­те ж,

як ми від­ки­не­мось до До­ро­шен­ка!

Степан

(робить рух ру­кою, мов хо­че гос­те­ві за­ту­ли­ти вус­та)

Крий бо­же, па­не-бра­те, що ти ка­жеш?

Гість

(сха­ме­нув­шись)

Так ча­сом зір­веться з до­са­ди сло­во…

Найгірше, па­не-бра­те, до­го­рає

оте, що нам не ві­рять… Мій сво­як,

Черненко, знаєш?

(Степан по­та­кує го­ло­вою).

Так був ук­ле­пав­ся,

що лед­ве-лед­ве вир­вав­ся з ду­шею!

Степан

Черненко? Він, здається, з най­вір­ні­ших

ца­ре­вих при­яте­лів.

Гість

То-то й ба!

А хтось там нак­ле­пав при воєво­ді,

що ні­би він пос­лав у Чи­ги­рин

лис­та яко­гось. От бу­ло бі­ди!

Що жін­ка пла­ка­ла, в но­гах ва­ля­лась

у воєво­ди…

Степан

(гір­ко всміх­нувшись)

Є прис­лів’я, бра­те:

«Москва сльозам не ві­рить».

Гість

Щира прав­да!

Проте знай­шлись та­кі, що по­мог­ли…

Степан

Се хто ж?

Гість

Побрязкачі.

Степан

Хіба що так.

Мовчання.

Гість

Вже так, що цуп­ко за­тяг­ли су­по­ню

на на­ших бо­ках… А про­те, є лю­ди,

що не бо­яться, йдуть, мов на од­чай,

бо ска­за­но тер­пець їм увір­вав­ся!

(Присунувшись зов­сім блі­зенько до Сте­па­на, го­во­рить по­шеп­ки).

Дівчата на­ші,- де­кот­рі ще вку­пі

бу­ли з дру­жи­ною твоєю в братст­ві,-

гур­том по­ши­ли ко­рог­ву й пос­ла­ли

у Чи­ги­рин… зви­чай­не, крадько­ма…

Іван, твій шу­рин, сам її од­во­зив…

Ніхто не знає ще. Як­би діз­на­лись,

то страш­но зду­ма­ти, що б там бу­ло!

(Одсунувшись, тро­хи го­лос­ні­ше).

Отак, як бач, од­ва­жу­ються лю­ди…

(Степан в мов­чаз­ній за­ду­мі сі­пає кі­нець свою по­яса. Гість ус­тає).

Що ж, па­не-бра­те, то не­ма на­дії

по­лег­кос­ті діс­та­ти від ца­ря?

Степан

(отя­мив­ши­ся з за­ду­ми, теж ус­тає)

О ні, чо­му ж, я спро­бую. От зго­дом

в ца­ря я бу­ду на ма­лій бе­се­ді.

Як бу­де він під чар­кою, то, мо­же,

я до­год­жу йо­му, він ча­сом лю­бить

пі­сень «чер­кас­ских« слу­ха­ти та жар­тів,

та вся­ких те­ре­ве­нів, не без то­го,

що й тро­па­ка зве­лить по­тан­цю­ва­ти.

Гість

Ото! Хі­ба ти в нього па­хо­ля?

Степан

Ба знаєш, як то ка­жуть: «Ска­чи, вра­же,

як пан на­ка­же»… Та ла­ден я, бра­те,

уже хоч би й на го­ло­ві хо­ди­ти,

аби чо­гось до­бу­ти­ся для те­бе

та для Вкраїни. Дай ме­ні суп­лі­ку,

оту, що ти при­го­ту­вав ца­ре­ві,-

як влу­чу слуш­ний час, то я по­дам

до влас­них рук йо­му.

Гість

(виймає за­гор­не­ний у хус­ти­ну па­пір з пе­чат­ка­ми)

Ось, па­не-бра­те.

Хай бог то­бі по­мо­же! Не ми­ну­ти

роз­ли­ву кро­ві братньої, як тілько

суп­лі­ка сяя мар­на бу­де.

Степан

Боже,

не по­пус­ти!

Гість

Бувай здо­ров. Пі­ду вже.

Степан

Хай бог те­бе про­ва­дить, па­не-бра­те.

Чоломкаються. Гість ви­хо­дить.

Оксана

(швиденько уві­хо­дить з ін­ших две­рей швид­ким кро­ком)

А я те­бе, Сте­па­не, скрізь шу­каю.

Степан

Що там та­ке?

Оксана

Порадитися тре­ба.

Мені Ях­нен­ко тут лис­та при­віз

від брат­чи­ці-то­ва­риш­ки.

Степан

(з пос­пі­хом)

Де лист?

Його спа­ли­ти тре­ба!

Оксана

Бог з то­бою!

Чому спа­ли­ти? То во­на про­хає,

щоб я, по змо­зі, гро­шей їй пос­ла­ла,

якусь во­на пот­ре­бу має пильну.

Степан

Не по­си­лай. Крий бо­же! І не ду­май!

Оксана

Та що то­бі біг дав? Я й не га­да­ла,

що ти та­кий ску­пий. Ко­ли вже так -

я з по­са­гу сво­го пос­ла­ти мо­жу.

Степан

Та я не гро­шей жа­лую, Ок­са­но.

Оксана

А чом же ти не хо­чеш?

Степан

Небезпечно.

(Нахилившись до неї, зов­сім ниш­ком).

Вони там з До­ро­шен­ком нак­ла­да­ють…

Оксана

(здивована мов­чить, по­тім за­гад­ко­во ус­мі­хається)

Ну що ж, так, мо­же, й тре­ба.

Степан

Схаменися!

Ти ж так бо­яла­ся роз­ли­ву кро­ви,

а ся вій­на най­па­че бра­тов­бій­на,

що До­ро­шен­ко зняв на Ук­раїні,-

тож він та­тар на по­міч приєднав

і пла­тить їм яси­рем хрис­ти­янським.

Оксана

(сідає мов зне­си­ле­на на ос­лін і спи­рається на стіл)

Скрізь го­ре, скрізь, ку­ди не обер­ни­ся…

Татари там… та­та­ри й тут…

Степан

Оксано!

Що ма­риться то­бі? Та­та­ри тут?

Оксана

А що ж? Хі­ба я тут, не як та­тар­ка

сид­жу в не­во­лі? Ти хі­ба не хо­диш

під но­ги сла­ти­ся своєму па­ну,

мов ха­но­ві? Скрізь па­лі, кан­чу­ки…

хо­ло­пів про­да­ють… Чим не та­та­ри?

Степан

Тут ві­ра хрис­ти­янська.