Читати книгу - "Я не люблю каву, Ліна Алекс"

Глава 4. Типи заздрості і вечірня кава

До редакції поволі підтягувалися співробітники. Видання “Вісник Лідса” було місцевою невеличкою газетою, що, втім, позиціонувало себе як найкраща періодика округу. Зважаючи на амбіції Аманди Стентон, головного редактора, то так воно колись і станеться. Зараз же це була звичайна регіональна газета, яка спеціалізувалася на висвітленні новин місцевого масштабу на кшталт засідань та заходів історичного товариства, розпродажів у “Гранд рівер” та діяльності волонтерів. Нічого особливого. Рівно те, що мені було потрібно, щоб отримувати досвід без надмірних навантажень і роботи двадцять чотири на сім, як це, безумовно, було б у Нью-Йорку.

Я припаркувала свій вживаний родстер “Каділак” на парковці біля величезного білого “Рендж Ровера” моєї керівниці. Вона полюбляла великі речі, дарма, що часто-густо вони просто не вписувалися в оточення. Своєї мети – вразити і визнати її першість – вона досягала. Ну, майже завжди.

Дверцята наших автівок ледь не стукнулися. Я зачинилася, чекаючи, поки Аманда вийде. Елегантно, наскільки це було можливо, Стентон вибралася з авто, поправила очевидно завузьку спідницю, яка мала зробити її ще стрункішою (хоча куди вже далі? Інколи здавалося, що вона страждає на анорексію), обсмикнула тонкий чорний жакет, кинула на мене неприязний погляд з-під насуплених брів і зацокотіла підборами по бруківці.

У кімнаті для нарад, де чільне місце займав стенд для макетів сторінок, зібралися кореспонденти, верстальники й всі інші, хто так чи інакше брав участь у створенні видання.

– Міс Гутьєрес, – навмисне виділення мене серед всіх та зверхній погляд головної редакторки мав змусити мене зніяковіти, відчути себе нікчемою у порівнянні з нею. Але ні. Ти, любонько, не жила у Нью-Йорку і не крутилася проти волі на благодійних тусовках багатіїв. Недолугі спроби вивести мене з рівноваги тут не спрацюють.

Я мило посміхнулася, проігнорувавши німий випад, і зайняла своє місце за овальним столом.

На всю потужність працював кондиціонер, але колеги нервово обмахувалися хто чим, бо зранку пішли чутки, що керівниця не в гуморі. А коли вона взагалі була в гуморі?

Всі зібралися, я дістала блокнот і ручку. Внутрішньо приготувалася до того, що мої пропозиції для наступного випуску газети знов забракують. Так і сталося. Після обговорення загальної концепції номера Аманда почала “розбір польотів”, в якому чільне місце посідала я. Та мені було не звикати. Я мовчки кивала, погоджуючись з усією дурнею, яку вона верзла, сама ж подумки поверталася до вранішньої зустрічі. Вона мене схвилювала, хоча я була впевнена, що мене важко вразити і викликати симпатію з другого погляду. Ну, і якщо вже бути зовсім відвертою, то, можливо, і з першого. Треба віддати належне, але Кріс справді вирізнявся небезпечною харизмою, в чому я вже сьогодні ввечері матиму нагоду переконатися ще раз.

День минув швидко – і ось я вже виходила на паруючу насиченим жаркими подихами вулицю. Після прохолоди приміщення тепло було приємним. Я розпрощалася з колегами, обійняла засмучену чимось Ханну, з якою не мала нагоди протягом дня поспілкуватися нормально, і застигла.

Перебираючи пальцями ключі від автівки, я трохи нервувала, що було для мене нетипово, і сканувала поглядом навколишній простір. Згодом побачила не того, на кого очікувала, але зустріч виявилася не менш втішною. 

– Феліксе!

Ми поцілувалися в обидві щоки. Обожнюю його безпосередність.

Мій перукар-стиліст (золото, яке я відкопала у цій глушині) звертав на себе увагу всюди, де б не з’явився. Його зовнішній вигляд обурював добропорядних жителів Лідса, та Феліксу було начхати. От і зараз він одягнувся у яскраву квітчасту сорочку, ніби щойно прилетів з Гаваїв, та червоні облягаючі штани. Темне волосся стирчало догори у зачісці типу “панки у місті”, з яскравим рожевим пасмом по центру.

– Ти перефарбувався, – зауважила я (останнього разу пасмо було ядучо-зелене), знаючи, що його це потішить.

– Дурниця, – відмахнувся Фелікс характерним жестом, плавним і жіночним.

– Що ти тут робиш?

– Понеділок. У мене вихідний. Забула, красунечко?

Він узяв мене за руку і покрутив навколо себе.

– Так-так-так. Що тут у нас? Кремовий приталений жакет, спідниця-брюки вільного крою і підбори. Годиться.

Так кумедно було спостерігати за його оглядинами, коли він, витягнувши пухкі губи в трубочку, постукував по них вказівним пальцем.

– Кудись зібралася? Невже на побачення?

– Понеділок. Робочий тиждень почався. Забув, красунчику?

– Ні-ні-ні! Мене не надуриш. Але волосся... – він пропустив крізь пальці темно-каштанову прядку. – На коли ти у мене записана? Кінчики вже січуться.

– Віддай. На наступному тижні. І з моїми кінчиками все добре.

Фелікс вже хотів щось заперечити у своїй манері, як раптом лице його витягнулося.

– Божечки! Подивися лишень на нього. Витвір мистецтва, – він закотив очі у захваті. – Оу, які плечі, талія, гм… стегна… А волосся! Я б запустив туди свої пальчики.

Ще не озирнувшись, я вже здогадалася, про кого йдеться.

– Феліксе, припини. Якщо Кайл дізнається, як ти ледь не з’їв зараз іншого чоловіка…

– Але ж ми йому не скажемо, – невизнаний геній стилістики, що мав слабкість до красивих речей і людей, благально склав долоні докупи.

– Привіт, – пролунало позаду.

Серце моє чомусь гупнуло. Глибоко вдихнувши, я обернулася.

Так і є. Кріс Сміт власною персоною. У блакитній футболці під колір очей, які зараз були сховані під темними окулярами, чорних джинсах і без мотоцикла.

– Привіт.

– О! – багатозначно вимовив Фелікс.

Кріс перший простягнув руку у привітанні, чим завоював прихильність мого падкого до найменших знаків уваги друга.

Після короткого знайомства та обміну люб’язностями ми втрьох вирушили до кав’ярні. У глибині душі я відчула полегшення через те, що була не сам на сам з Крісом. Не те, щоб я не знала, як поводитися, але певне бентеження могло зіграти зі мною злий жарт.