Читати книгу - "Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова"

Я несподівано для себе зрозумів, що знаю про вітчима навіть менше, ніж про свого покійного батька. В принципі, для чорного це нормально, але дратує — тільки зібрався щось визнати, як обов’язково якась фігня стається. Он, з Гарліком так і не поговорив…

Занурений у свої думки, я зайшов у ворота і завмер з найнедоумкуватішим видом. Певно, саме так почувається леопард, який помилково попав до раю для антилоп. В сквері за воротами метушилися люди (напевне, готувалися до Свят) і вони ВСІ були білі. Абсолютно всі: і учні, і їх викладачі, і та жменька батьків, хто вирішив провести з дітьми Новий Рік, але не став забирати їх додому. Взагалі-то, для освітніх установ рекомендується відношення не більше 50 на 50, але чи то решта вихованців роз’їхалася на канікули, чи то адміністрація не зуміла нашкребти звичайних дітей в потрібній пропорції, але, так чи інакше, навіть сторож коло брами, який зустрічав гостей у прикрашеному блискучими ґудзиками мундирі і форменому кашкеті з великим рожевим бантом, був з білих. Охрініти… Це навіть не вершки, це рафіноване молоко

Варто сказати, що цей момент свого спілкування з Лючиком я якось не продумував. В Університеті всі білі були дорослими, а вдома вони були СВОЇ. Це зовсім не те, що натовп незнайомої дітвори невідомого ступеню розсудливості. Як мені з ними поводитися? Чує моє серце, не обійдеться без істерик! Зробивши пару глибоких вдихів і напустивши в голос стільки меду, скільки лише здатна була витримати луджена студентська горлянка, я підійшов до брами:

— Добрий день. Як мені знайти Лучіано Таміроні?

Добре хоч прізвище згадав, і то тільки того, що Джо мені листи писав.

Сторож подивився на мене з сумішшю розгубленості і підозри, ніби коли страшну здогадку ще не усвідомлено, але вона вже лякає. Мило. А я ж ще нічого не зробив.

— Томас!!! — почувся звитяжний крик, і тої ж секунди у мене на спині повиснув Лючик (а важить він уже так нічо собі).

— Здоров, братику, — відгукнувся я, коли зумів, нарешті, відновити рівновагу. — Ось, приїхав. Не спізнився?

— Якраз вчасно! Підемо, я тебе з усіма познайомлю. — І вже ошалілому сторожеві. — Це мій брат! Він приїхав до мене на свята.

І Лючик потягнув мене лякати народ.

— Це міс Астра, вчитель ботаніки. Мій брат, приїхав на свята!

— Містер Танат, з математики. Брат, на свята!!

— Однокласники. Брат!!!

І всюди, де ми проходили, за нашими спинами повисав шлейф приголомшеної тиші.

— Слухай, ти це, що їм про мене розповідав-то?

— Що ти найкращий чорний маг в Краухарді!

Гм. Будемо сподіватися, що за святковим столом ніхто не вдавиться. Але скверик і гості швидко залишилися позаду, а Лючик тягнув мене далі:

— Зараз ми скажемо директрисі, що ти приїхав, а я потім покажу тобі свою кімнату!

Ну що ж, у гостей буде час прийти до тями, і вирішити, куди бігти. А, яке мені діло до їх інфаркту!

Але без ексцесів все-одно не обійшлося. Ми вже чверть години знаходилися в пошуках невловимої директриси (я мав підозру, що вона теж бігає за нами, але відстає на один поворот), коли з глибини парку з’явився немолодий сивоголовий білий, з великою імовірністю — маг, в дещо старомодному сюртуку і з хустинкою в кишеньці. Він брів, глибоко замислений, не дивлячись у боки, і явно не на свято.

Поведінка Лючика одразу змінилася: він перестав стрибати, поважно взяв мене під руку і тихо пробурмотів:

— Завуч, містер Фокс.

Що ж, деяка боязливість перед очима керівництва була мені зрозуміла — навіть я, безстрашний чорний маг, цим грішив. Взяти, наприклад, Сатала… Тьху, тьху, тьху!

Ми, як виховані люди, підійшли до сивого джентльмена і ввічливо привіталися.

— Містере Фокс, сер, — Лючик був суцільно вихованість, — це мій брат, Томас. Я вам про нього розповідав. Він приїхав святкувати з нами Новий Рік.

Містер Фокс благоволив нас помітити. Реакція була дивною: при погляді на мене, його очі округлилися, а лице спотворила гримаса майже містичного жаху, ніби йому назустріч вийшов ґоул, який ще й говорить. Хай це тривало всього лиш секунду і було частково приховано кучерявою білою бородою, але слова з пісні не викинеш. Дідусь виглядав так, що в труні щасливішими лежать.

Мені аж соромно стало.

— Приємно познайомитися! — я простягнув йому руку, але завуч подивився на неї, як на живу кобру.

Ну, ось і воно, перший непритомний білий. А я думав, головною проблемою будуть діти.

Хоча, ні — варто було мені заговорити, як містер Фокс отямився і, з деяким зусиллям, опанував своїми емоціями. Словом, протягнуту мною руку він все-таки потиснув.

— Томас… е-е? — запитально посміхнувся він.

— Тангор! Томас Тангор, — я намагався не трусити його надто сильно.

— А-а?..

— У нас одна мати.

— Зрозуміло…

Пополотніння потрохи сходило з обличчя містера Фокса.

— Багато про вас чув.

— Мені приємно!

Ви бували раніше в Михандрові?

— На жаль, ні.

— І як вам наше місто?

— Миленько.

Він втупився в мене так, ніби запідозрив в брудному жарті. А що я мав казати? «Нічо так село, правда, борделів замало»? Мудро вирішивши ігнорувати незрозумілі моменти, містер Фокс остаточно прийшов до тями і навіть трошки розпрямив плечі.

— Сподіваюся, ви не залишитесь на банкет? — світським тоном поцікавився він.

— Що, харчів не вистачає? — практично уточнив я.

А! Напевне, він бачив п’яних чорних магів!

— Не турбуйтеся, я не схильний зловживати спиртними!

Принаймні, в такій компанії.

— А його на столі і не буде, — з деяким злорадство повідомив він

— Тим більше, — завжди хотілося знати, чим розважаються білі. — Я можу розповісти анекдот.

— Не треба, — дуже серйозно попросив містер Фокс.

— Не буду, — легко поступився я.

Тут Лючик вибрав за доцільне втрутитися:

— Томас БУДЕ на святі, — з деякими притиском заявив він. — Я говорив про нього з місіс Гемуль, і вона погодилася.

— Вона просто не думала, що він все-таки приїде, — поблажливо посміхнувся Фокс.

Нехарактерно паскудний для білого тип. Що він собі дозволяє про дитині?

— Ви володієте телепатією? — з трепетом в голосі перепитав я, ловлячи його погляд (білих це дуже нервує), — чи у вас настільки близькі стосунки?

— Хто тут розпускає про мене брудні чутки? — життєрадісно проспівав мелодійний жіночий голос. Місцева директриса була молода, симпатична, і при цьому була білим магом, про що однозначно свідчила брошка у вигляді ромашки з гірського кришталю (здається, символ якоїсь із цілительських шкіл). Судячи з напруженості в погляді, її уже сповістили що стається, і вона прибігла усіх рятувати.