Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"

— То домовилися?

— Так і зроблю, звісно, містере Даяле!

Юджин слухав, як містер Даял спускається сходами — спершу повільні кроки, тоді зупинка посередині, далі в моторнішому темпі — а тоді підкрався до вікна. Містер Даял вирушив не одра­зу до свого авто («шеві імпала» з ліцензійними номерами), а кілька хвилин постояв на передньому подвір’ї, за межами поля зору — мабуть, вивчав Лоялів пікап (також «шевроле»), імовірно зазирав до бідних мормонів, яких він полюбляв, але безжально пропікав, чіплявся з провокативними уривками з Писання й допитувався щодо їхніх поглядів на загробне життя й подібні теми.

Лише коли «шеві» завелася (досить лінивим, неохочим звуком, як на нове авто), Юджин повернувся до свого відвідувача, який уже став на одне коліно й ретельно молився, трусячись усім тілом, притискаючи очниці великим і вказівним пальцями, як спортсмени-християни перед футболом.

Юджин знітився, завагався, чи перервати свого гостя, чи приєднатися до нього. Тоді тихцем повернувся в передню кімнату, вийняв із переносного холодильника «Літл Іґлу» теплий запітнілий кусник ободового сиру75 — придбав його щойно сьогодні вранці й відтоді весь час тримав його на умі — і відрізав собі складаним ножем зажерний шмат. Так його й ум’яв, без крекерів, без нічого, згорбившись, спиною до відчинених дверей кімнати, де його гість колінцював серед ящиків з-під динаміту, і загадуючись, як це йому ніколи не спало на думку повісити в Місії штори. Раніше це ніколи не здавалося доречним, бо він на другому поверсі, і хоч його подвір’я голе, дерева на інших подвір’ях заслонюють огляд із сусідських вікон. І все-таки, поки змії під його опікою, додаткова приватність зайвою не буде.

Іда Ру застромила голову в кімнату Гаррієт, вгинаючись від стосів свіжовипраних рушників.

— Ти ж не вирізаєш картинки з книжки? — запитала вона, запримітивши на килимі пару ножиць.

— Ні, мем, — відповіла Гаррієт. Крізь відчинене вікно негучно долинав рик бензопил: одне за одним зрізали дерева. Диякони в баптистській церкві тільки й думали, що про розширення: нові кімнати для відпочинку, нові стоянки, новий молодіжний центр. Скоро на весь район не залишиться жодного дерева.

— Шоби я такого і не бачила.

— Так, мем.

— То нашо там ті ножиці? — вороже кивнула на них. — Сховай на місце, — наказала Іда. — Уже.

Гаррієт слухняно пішла до комода, заховала ножиці в шухляду й засунула її. Іда шморгнула носом і подибала геть. Гаррієт усілася в ногах ліжка й стала чекати; зрозумівши, що Іда відійшла на безпечну відстань, вона висунула шухляду й знову вийняла ножиці.

У Гаррієт було сім шкільних щорічників Александрійської академії, починаючи з першого класу. Пембертон випустився два роки тому. Сторінка за сторінкою вона гортала альбом його випускного класу, вивчаючи кожну фотографію. Пембертон красувався всюди: на групових фотографіях команд з тенісу й гольфу; у картатих штанах схилений над столом у кабінеті самостійної роботи; у чорній краватці перед блискучим, оздобленим білими вимпелами тлом у компанії решти придворних випускного вечора. Чоло в нього світилося, а обличчя горіло шаленим радісним багрянцем; він скидався на п’яного. Даян Лівіт, старша сестра Ліси Лівіт, рукою в рукавичці підтримувала його за лікоть, і хоча й усміхалася, та все ж була дещо ошелешена, що королевою випускного вечора обрали не її, а Енджі Стенгоуп.

А далі портретні фото випускників. Смокінги, прищі, перлини. Сільські дівчата з міцними підборіддями недолуго стовбичать у запиналах для фото. Промениста Енджі Стенгоуп, яка того року здобула всі нагороди, вийшла заміж одразу після школи, а тепер, коли Гаррієт востаннє бачила її в крамниці, була така одутла, зів’яла й товста в талії. Але жодного сліду Денні Ретліффа. Він не склав іспити? Кинув школу? Вона перегорнула на сторінку з дитячими фотографіями випускників (Даян Лівіт балакає в іграшковий пластмасовий телефон; насуплений Пем у вогкому підгузку походжає навколо іграшкового басейну) і нестямилася, як натрапила на фото свого покійного брата.

Так, Робін: ось він навпроти, на власній сторінці, хворобливий, веснянкуватий і втішений, у величезному солом’яному капелюсі, що був схожий на Честерів. Він сміявся — не так, наче сміявся з чогось смішного, а лагідно, наче його фотографувала дорога йому людина. «СУМУЄМО ЗА ТОБОЮ, РОБІНЕ!!!» — було написано під фото. А нижче попідписувалися всі його однокласники-випускники.

Гаррієт довгий час роздивлялася фотографію. Вона ніколи не знатиме, як звучить Робінів голос, але все життя любила те обличчя й стежила за модуляціями його рис на вервичці дедалі тьмяніших знімків: випадкові миті, дива звичайного світла. Який би вигляд він мав дорослим? Не дізнатися ніяк. Судячи з фотографії, Пембертон був украй незугарною дитиною — широкоплечий і з шаблеподібними ніжками, без шиї й ані натяку на те, що виросте красенем.

У Пемовому класі за попередній рік Денні Ретліффа не було (хоча знову був Пем, у ролі «Веселуна-майже-випускника»), але, провівши пальцем по списку розміщених в алфавітному порядку учнів, за Пембертоном вона зненацька натрапила на його ім’я: Денні Ретліфф.

Погляд стрибнув до стовпчика навпроти. Замість фотографії там була лише шпичаста карикатура підлітка з ліктями на столі, схиленого над листком паперу з написом «Шпаргалка на іспит». Під малюнком великими розладнаними літерами бітниківського почерку було написано: «НАДТО ЗАЙНЯТИЙ — ФОТОГРАФІЯ НЕДОСТУПНА».

Тож як мінімум один рік він не склав іспити. Чи кинув він школу після десятого класу?

Повернувшись ще на рік назад, вона зрештою знайшла його: хлопця з грубою гривкою, що нависала над чолом і накривала брови, — привабливого, але по-небезпечному, наче попзірка-гангстер. Як на дев’ятикласника, він здавався старшим. Очі в нього наполовину ховалися під низькою бахромою волосся, від чого він здавався сердитим і відлюдькуватим; губи пиндючно відкопилилися, ніби він збирався виплюнути гумку чи перднути язиком.

Вона довго роздивлялася це фото. Тоді обережно вирізала його й запхала в помаранчевий записник.

— Гаррієт, спустися сюда. — Ідин голос, біля підніжжя сходів.