Читати книгу - "1795, Ніклас Натт-о-Даг"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Жане-Мішелю, забери, будь ласка, ці пляшки!
— Навіщо, Емілю? У місті чортова прірва бренвіну, спокуса чигає на тебе у кожному підворітті. Якщо не хочеш пити, то не пий. Усе як завжди: вирішувати тільки тобі.
І вже однією ногою ступивши на поріг, Кардель дещо згадує:
— А якщо сам не можеш знайти вихід, то спитай у брата.
18.
Анна Стіна оглядає свою кімнату. Вона простора, тут є все необхідне. До кімнати веде бічний коридор, а звуки з решти приміщень ледве чуються: кроки дощаною підлогою поверхом вище, приглушений гуркіт із кухні і пральні, нерозбірливі чоловічі голоси. Анні Стіні вже пояснили, що вона тут не бранка й нікому нічого не винна. Двері не замкнені, їх будь-якої миті можна відчинити, повернути коридором ліворуч, перетнути кухню й зійти сходами на подвір’я, а далі — Місто-між-мостами. Господар нічого від неї не приховує, чемно відповідає на всі питання, детально пояснює свої наміри. Тюко Сетон вирішив, що правда — його вірний соратник, а її згода — основна передумова всього, що має відбутися.
І навіщо Анні Стіні кудись іти? Тут є все, нехай без надлишку, але порівняно з минулим роком це просто неймовірна розкіш. Тричі на день їй подають їжу, щоранку приносять ночви з гарячою водою, свіжі рушники і кусник мила на тарілочці. Тіло Анни Стіни дуже повільно звикало до збільшення кількості їжі. Спочатку воно протестувало, живіт зводило судомами, і він повертав усе вжите. Та вона не здавалася і нарешті змусила тіло підкоритися. Поступово жінка повертає свої звичні форми, гострі ребра ховаються під ніжним товщем, обвисла шкіра рук і ніг виповнюється плоттю, щоки знову округлюються. Анна Стіна часто сидить перед туалетним столиком, розглядаючи себе у дзеркалі. Із кожним днем вихудле вуличне створіння, чужинка з порожнім поглядом поступово кудись зникає, а відображення все більше нагадує їй саму себе. Жінка молодшає з дня на день, наче її час тече у протилежному напрямку.
Вони з Тюко Сетоном постійно вечеряють разом, а їхні розмови завжди про те саме. Сетон розпитує про її життя, а Анна Стіна розповідає, дивуючись, як оживають усі ті, кого вона втратила в минулому.
Уночі їй сняться діти — Мая і Карл. Обвуглена шкіра застигла, тепер їм холодно. Кожне дитинча несе по вогнику, який зовсім не гріє. Із кожним днем малюків дедалі більше мучать спрага й голод, ручки й ніжки висохли, як тонкі гілочки. Діти блукають згарищем на незвиклих до ходьби ніжках, здіймаючи попел, що досі вкриває землю на Горнсберґеті. Навколо темно й порожньо, живі люди видаються чимось на кшталт недосяжних тіней, привидів у примарному світі. Мая і Карл безгучно кричать захриплими голосами, що ледь чуються крізь завивання холодного вітру, що терзає спалену траву. Проте Анна Стіна знає, що вони кажуть: «Мамо, де ти? Чому ти залишила нас тут?»
Вона прокидається у холодному поту, і лише лють здатна втамувати її розпач і заглушити сум. Її лякають власні думки, але вона мусить до них прислухатися. Ось Кардель, який схиляє голову для поцілунку. У його пристрасному погляді захована смерть її дітей…
Після обіду до Анни Стіни приходить Сетон й уважно вислуховує її побажання. Він звідкись завжди знає, що саме потрібно жінці у той чи інший момент: коли треба просто вислухати, коли поговорити, коли просто мовчки посидіти. За вікном сіро, осінь притлумлює усі кольори. Важкі краплі наполегливо стукотять по шибках, коли в місто вривається вітер із моря. Інколи дощ змішується з мокрим снігом, що сповзає по склу, наче слимак. У її кімнаті є піч. Щоранку і щовечора в ній спалюють оберемок дров, аби візерунчасті кахлі залишалися теплими протягом усього дня.
Одного ранку Анна Стіна прокидається з болем унизу живота та в суглобах, її чоло наче стиснуте лещатами. Минуло стільки часу, що жінка вже й сама не розуміє, чи це насправді повернулися місячні, чи це звичайна осіння застуда. Наступного дня, вперше за багато місяців, починається ледь помітна кровотеча. Доводиться просити шматки тканини, котрі приносять швидко та без зайвих слів.
За кілька днів кровотеча припиняється, Анна Стіна чекає ще кілька днів, постійно перераховуючи їх для певності. І коли пополудні знову приходить Сетон, повідомляє йому те, що він прагне почути:
— Я готова. Дай мені ніж.
19.
У безперервному нуртуванні люду Еміль Вінґе навчився вловлювати голос Міста-між-мостами. Він чув обіцянки весни в перші теплі ночі, суворі недільні проповіді, піднесене очікування у день чергової страти. А цей ранок починається із сердитих, обурених і здивованих вигуків, бруківка відбиває швидкі кроки тих, хто поспішає поділитися свіжими новинами з тими, хто ще не виходив із дому.
Ніч видалася для Еміля тривожною. Він так і не спромігся заснути, а під ранок почув, як мурашник міста схвильовано прокидається, ніби якийсь хлопчисько тицьнув у нього патичок. Ще не встигши натягнути штани, він зрозумів, що сталося щось важливе. Збігши сходами, Еміль приєднався до натовпу, який, не зважаючи на холод, викотився надвір. Із першого погляду на першу-ліпшу газетну крамничку стає зрозуміло, що в друкарнях цієї ночі теж не спали. Продають уже другий наклад ранкових газет, усіяних друкарськими помилками. Еміль купує відразу дві й похапцем заглядає у третю через плече якогось рожевощокого пана.
Аж раптом у велелюдному натовпі помічає добре відоме обличчя, і холодний замогильний голос щось шепоче йому у вухо.
Сесіл каже, що це все змінює.
«Це твій шанс»,— шепоче він.
20.
Щось відбувається, на Слоттсбакені справжнє стовпотворіння. Кардель зусібіч чує розмови людей, що збиваються у дрібні зграйки. Хтось голосно обурюється, хтось шепоче. Коло дому Індебету виставлена охорона — декілька кремезних констапелів, які з байдужим виглядом ігнорують схвильовані запитання людей. Протиснутися крізь натовп непросто, та і вмовити охоронців, щоби пустили всередину, теж не вийде — судячи з їхніх фізіономій, вони не з тих, хто здатен слухати і розуміти.
Кардель вагається, але чекає. До будинку майже нікого не впускають, тому він повертає за ріг. Чорний вхід теж замкнений, але тут охорони набагато менше. Назустріч вибігає констапель, і Кардель посилає його за Блумом. За декілька секунд із дверей виглядає вже сам секретар, у капелюсі та з плащем у руці.
— Карделю, ти вчасно! Я тікаю з поля бою. Хай живе свобода!
Чоловіки сідають за хиткий стіл в одній із забігайлівок, де подають гарячий шоколад, сподіваючись заробити трохи грошей, поки кав’ярні зачинені. Вільний куток Кардель здобуває за допомогою ліктів та грізного вигляду.
— Що відбувається?
Блум корчить здивовану міну.
— Ти справді не знаєш? Ти, мабуть, єдиний у місті, хто досі не знає. Чи ти газет не читаєш? Чи не маєш друзів?
Кардель простягає руку за однією з газет і переглядає заголовки.
— Останнє, що я читав на цих шпальтах, були суперечки поетів щодо віршових розмірів. А друзів, за деякими виключеннями, вважаю ще тією наволоччю, і, здається, це цілком взаємно.
Усупереч своїм словам, Блум нахиляється і шепче — так, ніби його новина ще для
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «1795, Ніклас Натт-о-Даг», після закриття браузера.