Читати книгу - "Пурпурові вітрила"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
В екіпажі я сидів поруч із Біче, маючи перед собою Ботвеля, що, по багатьом прикметам, був для Біче добрим приятелем, як це трапляється між молодими людьми різної статі, зв’язаними спорідненістю, обопільною симпатією й схожими смаками. Ми зайшли в розмову, але незабаром замовкли, тому що, тільки-но виїхавши, уже опинилися в дії законів гри, — того самого карнавального перевтілення, в якому я кружляв учора.
Екіпаж ледве рухався, обсипаний кольоровим паперовим снігом, що майже весь припадав на долю Біче, так само як і серпантин, який повільно опускався з балконів шарудливими стрічками. Публіка пустувала, пританцьовуючи, з реготом і криками. Світло було різке й шалене, як у колі пожежі. Імпровізовані оркестри з каструлями, тазами й паперовими трубами, що видавали дике ревіння, валандалися по перехрестях. Ще не було процесій і кортежів; задавала тон найрадісніша частина населення — хлопчаки й підлітки всіх кольорів шкіри і компанії на балконах, звідки нас старанно обсипали серпантином.
Вибравшись на набережну, Ботвель наказав візникові їхати до того місця, де стояла «Та, що біжить по хвилях», але, потрапивши туди, ми довідалися від вахтового з баркаса, що судно відведене на рейд, тому найняли шлюпку. Нам довелося поминути кілька пароплавів, на яких лунала музика й сяяла ілюмінація. Відходячи від смуги берегового світла, ми занурилися у присмерк, а потім і в пітьму, де, помітивши непорушний щогловий вогонь, один із човнярів сказав:
— Це вона.
— Ви раді? — запитав я, нахиляючись до Біче.
— Навряд. — Біче вдивлялася. — У мене немає почуття наближення до «Тої, що біжить по хвилях», про яку мені розповідав батько, що її вибудували на дні моря, попльовуючи на руки, користуючись пилою-рибою та рибою-молотом, два молодці-гіганти «Задум» і «Секрет».
— Це мине, — помітив Ботвель. — Треба тільки приїхати й озирнутися. Ступити на палубу ногою, тупнути. Ось і все.
— Вона як хвора, — сказала Біче. — Недуга формальностей… і досить жалюгідне минуле.
— Збилася зі шляху, — підтвердив Ботвель, викликавши сміх.
— Кажуть, знайшли труп, — сказав човняр, придивляючись до нас. Він, очевидно, чув про всю цю справу. — У нас різне казали…
— Ви помиляєтеся, — заперечила Біче, — цього не могло бути.
Шлюпка стукнулася об борт. На кораблі було тихо.
— Агов, на «Тій, що біжить»! — закричав, встаючи, Ботвель. Над водою схилилася неясна фігура. Це був агент, який, після недовгих переговорів, приправлених його натяками на очікувану подяку, покликав матроса й спустив трап.
Негайно прибігла ще одна людина; за ним третя. Це були Горацій і кухар. Мулат галасливо привітав мене. Кухар приніс ліхтар. При слабкому, зрадливому світлі ліхтаря ми піднялися на палубу.
— Нарешті! — сказала Біче тоном задоволення, коли пройшла від борта уперед і обернулася. — В якому ж становищі екіпаж?
Горацій пояснив, але так безглуздо й метушливо, що ми, не дослухавши, всі перейшли в салон. Електрика, спалахнувши в лампах, освітила кути й предмети, на які я дивився кілька днів тому. Я помітив, що прибрано і підметено погано; мабуть, ще не вляглося потрясіння, викликане катастрофою.
На кораблі залишилися Горацій, кухар, агент, який вичікує випадку простежити ходи контрабандної торгівлі, і один матрос; всі інші були арештовані або отримали розрахунок із грошей, знайдених у Ґеза. Я не надто переймався цим, оскільки дивився на Біче, намагаючись вловити її почуття.
Вона ще не сідала. Поки Ботвель розмовляв з кухарем і агентом, Біче обійшла салон, роздивляючись навколо з такою увагою, ніби перший раз була тут. Один раз її погляд розширився й зупинився, і, простеживши його напрямок, я побачив, що вона дивиться на зламану жіночу гребінку, що лежала на буфеті.
— Ну, так розповідайте ще, — сказала Біче, бачачи, мою увагу до цього її погляду на предмет незначний і красномовний. — Де ви приміщалися? Де була ваша каюта? Чи не перша від трапу? Так? Тоді пройдімо до неї.
Відкривши двері в цю каюту, я змалював Біче положення осіб, що діяли, і як я попався, обманутий удаваним каяттям Ґеза.
— Уявляю, — сказала Біче. — Дуже все це сумно. Дуже смутно! Але я не маю наміру довго перебувати тут. Ходімо нагору.
— Те почуття не проходить?
— Ні. Я ходжу ніби по чужому будинку, який випадково виявився схожим. Хіба не утворився присмак, невидимий слід, з яким я так довго ще повинна мати справу усередині себе? О, я б так хотіла, щоб нічого цього не було!
— Ви ображені?
— Так, це справжнє слово. Я ображена. Отже, йдемо нагору.
Ми вийшли. Я чекав, куди вона поведе мене, із хвилюванням — і не помилився: Біче зупинилася біля трапа.
— Ось звідси, — сказала вона, показуючи рукою вниз, за борт. — І — один! Я, здається, ніколи не відчую, не уявлю з усією силою почування, як це могло бути. Один!
— Як — один?! — сказав я, забувшись. Раптом уся кров прилинула до серця. Я згадав, що сказала мені Фрезі Ґрант. Але було вже пізно. Біче дивилася на мене з тяжким, суворим невдоволенням. Момент мовчання зрадив мене. Я не зумів ні виправитися, ні твердістю погляду відвести таємну думку Біче, і це передалося їй.
— Гарвею, — сказала вона з ніжною і прямою силою, що вперше зазвучала в її веселому, безтурботному голосі, — Гарвею, скажіть мені правду!
Розділ XXXIII
— Я не брехав вам, — відповів я після нового мовчання, під час якого відчував себе так, ніби спіткнувшись у пітьмі, гублю рівновагу. Ніщо не можна було змінити в цьому моменті. Біче задала тон. Я повинен був відповісти прямо або мовчати. Вона не заслуговувала вивертів. Не обурення проти заборони, а прагнення до дівчини, почуття образи за неї й глибока туга вирвали у мене слова, взяти назад які було вже не можна. — Я не брехав, але я промовчав. Так, я не був один, Біче, я був свідком речей, які вас уразять. У човен, що невідомо як з’явився на палубі, увійшла й сіла Фрезі Ґрант, «Та, що біжить по хвилях».
— Але, Гарвею! — сказала Біче. При слабкому світлі ліхтаря її обличчя було блідим і смутним. — Говоріть тихіше!.. Я слухаю.
Щось у її тоні нагадало мені випадок з дитинства, коли, зробивши лук, я піддався вмовлянням жорстоких хлопчаків — ударити закрутом дерева цієї саморобної зброї по землі. Вони не пояснили мені, навіщо це потрібно, тільки повторювали: «Ти сам побачиш». Я смутно відчував, що щось тут негаразд, але не міг стриматися від спокуси й ударив. Тятива
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пурпурові вітрила», після закриття браузера.