Читати книгу - "Я не люблю каву, Ліна Алекс"

Глава 31. Кріс. Зіткнення

– Мила моя, красива дівчинка, що ти із собою зробила, – примовляв чоловік, обережно обводячи пальцями контури обличчя, поріз на щоці, лінію підборіддя, прибираючи пасмо тьмяного волосся з чола, цілуючи повіки, ніс, щоки, рот, проводячи язиком по безвільно привідкритих губах. – Кохане моє сонце, світло моїх очей. – Поцілунки спускалися все нижче, чоловічі губи торкалися шиї, плеча, западинки біля ключиці, улоговинки прихованих бавовняною сорочкою грудей. Пальці слухняно повторювали  шлях вологих слідів, без сорому пробиралися під тканину, ласкали темні вершини грудей.

– Віднині ми завжди будемо разом, ніхто не посміє торкнутися тебе, крім мене. Нікому не дозволю. Моє кохання захистить тебе від усіх, – шепотів на вухо, посмоктуючи мочку.

Потім узяв кволу дівочу руку, залишив поцілунок на долоні і кожному пальці, поклав собі на плече, ніби дружній жест, обійняв дівоче тіло, яке не чинило опір і не виявляло жодних ознак усвідомлення ситуації. 

– Ось так, розумничка, – і почав рухатися, наче танцюючи, – я теж тебе люблю, ти знаєш, більше за всіх у світі. Тепер я можу відкрито тобі зізнатися. Я так довго чекав цієї миті. Пробач, що використав сурогат замість тебе, не втримався, одружився, але не сердься, вона не годна тобі й до п’ят досягнути. Ти ж не гніваєшся, так? – перепитав, знову цілуючи у губи. – Я радий. Ні, не так. Я щасливий. Нарешті можу вільно торкатися тебе, обіймати, цілувати. Коли ти позбудешся залишків колишнього, я подарую тобі нове життя, вільне від бридких людей, що заподіяли тобі зло. Пам’ятаєш? Ми мріяли про це від самого дитинства, відтоді, коли я захищав тебе від темряви у ліжку, коли ти тулилася своїм теплим тільцем до мене, скручувалася калачиком, і не було нікого у світі, крім нас двох. Віднині буде так завжди, сонце. Обіцяю.

Долоні його блукали дівочою спиною, тремтіли, спускаючись ще нижче, до недозволених меж, полонили стегна у залізні лещата...

Пролунав стук.

– Містере Вальдес! – покликали з-за дверей.

Чоловік відсунувся, швидко поправляючи дівчині сорочку й волосся, ласкаво проводячи по голові.

У палату зайшла медсестра. На малесенькій таці вона несла два пластикових стаканчики, наповнені один пігулками, інший – водою.

– Час приймати ліки.

– Так, – чоловік підхопився, – я допоможу. Здається, місіс Вальдес сьогодні почувається краще?

– Безперечно. Лікування дає стабільний позитивний ефект.

– Дуже вам вдячний, Анно. Ви повернули мене до життя.

– Це все лікар Ламберт, – посміхнулася медсестра. – Ходімо. Пацієнтка повинна відпочити.

– Звісно. – Він схилився над дівчиною, що повільно опустилася на ліжко, втупивши у стелю мертвий погляд. – Скоро я повернуся, кохана, не турбуйся, все добре. Моє сонце.

***

На зворотному шляху, на в’їзді в місто, Нейт побачив поліцейські автівки, що їхали без блимавок, і кілька чорних машин. Він не звернув уваги, бо був надзвичайно потішений – сьогодні Валенсія не відштовхнула його, майже прийняла. Залишилося зовсім трохи, доки вона буде готова розпочати нове життя з ним. Так, він дещо поквапився, але те вбивство стало у нагоді, кращого випадку годі було й чекати. Він і так дуже довго чекав, боровся зі своїми почуттями, які в цивілізованому світі прийнято вважати протиприродними. Маячня! Вони рідні лише наполовину, отже, він має право любити Валенсію як жінку і зробити все, аби вона полюбила його у відповідь, навіть якщо для цього знадобиться напихати її психотропними препаратами. 

Він вже близький до своєї мети. Зовсім скоро…

***

Доглянуту територію заміського будинку окупували автівки. Поліцейські та спецагенти швидко зробили свою роботу. Лікаря Ламберта вивели у наручниках, увесь медичний персонал зібрали окремо для допиту. Пацієнтів, яких виявилося не так вже й багато, по одному виводили з будівлі, щоб переправити до профільної лікарні для обстеження. Кожна особа отримала належну увагу і догляд з боку дійсно професіоналів. 

Цього дня вартував Кайл. Щойно він побачив наближення поліції, зателефонував Феліксу і Крісу. Останній відсипався після півторадобового чатування під огорожею псевдолікарні. Та, почувши новину, підхопився, мов обпечений, і кинувся в дорогу.

А поки Кріс гарячково летів вулицями міста, Кайл вийшов з укриття і наблизився до однієї з чорних машин. Звідти якраз вилізав огрядний чоловік у діловому костюмі, з суворим поглядом і складкою між густими сивими бровами. Озирнувшись, побачив крокуючого Кайла. Суворі риси на мить пом’якшилися.

Двоє стали один напроти одного. Хвилину помовчали, поки навколо коїлося бозна-що. Тоді старший примирливо піджав губи і обійняв молодшого.

– Сину.

– Батьку.

– Радий тебе бачити. Чому ти тут?

– Я маю забрати подругу.

– Це не дозволено. Поки всіх не допитають, не проведуть медогляди, нікого не відпустять. Процедура тобі відома.

– Так. Але ми не можемо так ризикувати. Якщо Нейт Гутьєрес дізнається, що сестру перевели до державної клініки… Розумієш? Наступного разу ми можемо не встигнути.

– Кайле, – чоловік прокашлявся і відвів сина у бік, – вибач, але я не піду проти правил.

Щелепи Кайла стислися.

– Навіщо ти тоді сюди приїхав? Сидів би й далі у своєму кабінеті, розмірковував з розумним виглядом і встановлював нові етичні стандарти професійної поведінки. Одним з них мала би стати відмова власному синові у допомозі. 

– Кайле, ти помиляєшся. Я тут саме через те, що ти замішаний у цій справі.

– О! Тепер все зрозуміло. Звісно, все, на що здатен твій син, – вкотре зганьбити тебе.

Кайл рвучко розвернувся.

– Куди ти?

– Зробити те, на що у тебе бракує сміливості.

– Зажди! – Батько насилу випередив Кайла. – Гаразд. Я порушу процедуру. Але за однієї умови.

Кайл застиг, здогадуючись, що зараз почує.