Читати книгу - "Давай залишимось ніким, Елла Савицька"

Скайлер саме теж увійшов до будинку і прямує в мій бік.

Не знаю чому, але побачивши його починаю посміхатися. Щоки у нього трохи червоні,  скронями стікає піт. В одній руці він тримає футболку та протирає нею лоба після гри.

Яке ж у нього тіло гарне! І м'язи такі рельєфні! Здається, навіть промальованіші, ніж у Роя. Хоча Рой і займається спортом, але менш прокачаний. А Скайлер…

Піднімаю погляд, коли він майже підходить.

- Привіт, - підморгує мені.

- Вітання. У тебе п'ять хвилин на збори, - ставлю його перед фактом, доки ми піднімаємося східцями.

- Ми кудись їдемо?

- Так. Куди скажу потім.

А то раптом брикне і передумає. А мені дуже хочеться познайомити їх із дідусем. Я впевнена на всі сто відсотків, що дідусю він сподобається. Дід – повна протилежність тата. Він уважний, розуміючий і найголовніше – вміє слухати. У дитинстві саме він читав мені казки і терпів кілька годин, поки їх читала йому я. Точніше, вчилася читати.

- А якщо я маю плани?

- Скасуй.

- Учора вже скасував.

- Отже, зроби це ще раз.

Скайлер хмикає, але не сперечається. У будь-якому випадку знайомство з дідусем буде набагато приємніше, ніж день, проведений у компанії чергової дівчини.

- І куди ви зібралися? - Запитує мама, коли ми, переодягнувшись, спускаємося вниз.

- Гуляти із Заком і Тарою, - нахабно брешу, швидко оцінивши бічним зором реакцію Скайлера.

Той нічим не видає себе, навіть якщо здивований. А він точно здивований, бо із Заком вони не встигли не те, щоб порозумітися, а перекинутися за весь час десятком слів.

- Із Заком? - Зате у мами приховати подив ніяк не виходить. Здивування та схвалення, судячи з виразу її обличчя. - Я рада, що ви, хлопчики, потоваришували.

Скайлер не коментує. Тільки бровою веде і мене пиляє очима.

- Ну гаразд, ми побігли, а то й так затримали їх, - хапаю його за руку і тягну за собою за двері.

Зак уже сидить за кермом, Тара закинула ноги на торпеду і засунула у вуха навушники.

- Тепер я хоча б розумію, чому ти спочатку не посвятила мене у свої плани, - каже Скайлер, доки ми йдемо до машини.

- А ти б поїхав?

- Якщо скажеш, навіщо ми реально їдемо, то так.

Він гальмує прямо біля машини, а я тільки зараз розумію, що всю дорогу тримала його руку. Розтискаю пальці.

- Сьогодні день народження дідуся, і ми хочемо привітати його, бо ти тепер член сім'ї, думаю, кращого часу для знайомства і не придумати.

Боюся, Скайлер почне відмовлятися, але дивує.

- Ну їдьмо. Познайомимося, - згідно киває він і відчиняє для мене двері.

Пірнаю всередину, відразу натикаючись на невдоволений погляд брата.

- Ви там вирішили кіно подивитися, доки збиралися? – бурчить він, заводячи двигун.

- І тобі здоровий, - спокійно відповідає Скайлер, залізши слідом і відкидаючись на сидінні.

- Привіт, Скайлер, - обертається Тара, висунувши з вух еірподси.

- Привіт, - киває він.

Коли ми були молодшими і їздили кудись з батьками, то Ейдан сидів ліворуч, у дитячому сидінні, Зак – праворуч біля вікна, а я по центру. Мені завжди подобається дивитися на дорогу. На те, як вона зникає під колесами, а попереду відкривається чудовий краєвид. Ось і зараз, зовсім не подумавши про те, що можу сісти зліва і дати тим самим Скайлеру більше простору, я за звичкою займаю центральне місце.

- Треба заїхати купити подарунок, - пропоную, починаючи гарячково розуміти, чим можна порадувати дідуся.

Серце з трепетом стискається, варто уявити, що я нарешті побачу його. Рідний мій. Через їхню сварку з батьком усе пішло не так. Навіть торішнє Різдво та Новий Рік без дідуся були зовсім не такими, як завжди. Дідусь завжди одягався Сантою та приносив нам подарунки. Веселив, вигадував конкурси. А цього разу без його веселого сміху, що напередодні Різдва, що в саме свято було сумно і порожньо.

– Ми замовили торт. Його улюблений, - каже Тара, - а те, що приїдемо привітати особисто, гадаю, це для нього буде найкращим подарунком.

Це точно. З Тарою дідусь теж на подив швидко потоваришував. Вони обидва відкриті та випромінюють позитив. Не дивно, що з першої зустрічі моя подруга стала йому, як друга внучка. Він сам їй так сказав, коли її мати не могла знайти роботу, а він їй у цьому підсобив. Влаштував медсестрою в одну із провідних клінік міста. З того часу Тара всіляко намагається віддячити йому.

Відкидаюся назад на сидінні і буквально впечатуюсь плечем у Скайлера. Його гаряча пружна шкіра стикається з моєю. Коліна широко розставлені, руки вільно лежать на стегнах. На правому зап'ясті шкіряний браслет, а на лівому великий недорогий годинник. І хоча вони коштують недорого, але йому дуже личать. Наголошують на мужності, якої в нього і так відбавляй. Сині вени злегка випирають під шкірою і тугими зміями піднімаються до ліктів. Красиво. Ніколи не думала, що чоловічі руки можуть бути красивими. Сильні, міцні. Потрібно звернути увагу на руки Роя. У нього такі самі?

Поза Скайлера говорить про розслабленість, великі пальці постукують по стегнах у такт музиці, що ллється з колонок.

Обводжу поглядом напружені широко розставлені ноги і чомусь покриваюсь мурашками. Звідки взялися тільки, незрозуміло. У машині працює кондиціонер, але не настільки, щоб замерзнути. Вже не вперше це в мене.

Очі їдуть вгору венами, і периферійним зором я помічаю на собі погляд Скайлера. Перевіряю. Точно дивиться.

- Замерзла? - Запитує тихо.

– Ні. -Підвіски на його шиї брязкають одна об одну, і я згадую про те, що давно хотіла запитати: - Що це за значки?

Торкаюся пальцями прохолодного металу, на якому написано ім'я Джилліан Картер і роки.

– Це батька. Він загинув, і я забрав його значки собі.

Ох... Здіймаю на нього очі, так і не випускаючи металу з пальців.

- Мені дуже шкода.

- Дякую.

- Це було до того, як твоя мати... - не можу домовити. Розумію, що питання неввічливе, але мені останнім часом хочеться дізнатися про нього більше.