Читати книгу - "Давай залишимось ніким, Елла Савицька"

- Так. Вона не перенесла його смерті і пустилася на всі тяжкі.

До горла підкочує ком.

- Мабуть, вона його дуже любила, якщо не змогла відпустити.

- Мабуть більше, ніж мене.

Серце з болем стискається. Повертаю на нього погляд. Хочеться міцно обійняти, щоб дати йому частинку любові, якої йому так не вистачило від рідної матері. Як так можна – настільки зануритися у горе, щоб забути про власну дитину? Мені стає так боляче за нього та прикро. Випускаю підвіску і, проїхавши долонею по твердих грудях та животі, знаходжу його руку і міцно стискаю. Мої холодні пальці буквально плавляться в його розпалених.

- Але ти впорався. Я не уявляю, через що тобі довелося пройти в інтернаті, але…

- Мля, ви можете не тріщати, - гаркає Зак, змушуючи мене здригнутися.

Обурено звертаюсь до цього невихованого.

- Зак, у чому твоя проблема? Яка муха тебе сьогодні вкусила?

- Муха?

- Так, муха! Що з настроєм?!

Замість відповіді він тицяє пальцем на кнопку на панелі, через що салон підривають баси року. Такі голосні, що я мало не глухну.

Що за людина, жах просто?!

- Зроби тихіше, - вимагаю, але він не реагує. - Ідіот.

Тягнуся вперед, щоб самій приглушити гучність, але Зак зовсім розлучившись з розумом, різко дає вліво. Я мало не падаю на нього, коли відчуваю на своїй талії міцне захоплення, і мене за секунду смикають назад. Приземляюся на ногу Скайлера, встигнувши при цьому таки вдаритися головою об дах.

- Ти хворий? - Вигукую і даю психу в плече.

Тара швидко зменшує гучність.

- Придурок! А якби вона вперед полетіла в скло, - кричить на нього, теж ударяючи, але вже по стегні.

Брат починає сміятися.

- Я ж не по гальмах дав, а трохи ліворуч.

- Все, що стосується ліворуч, ти вмієш найкраще, - припечатує його подруга.

- Чуєш, досить кусатися, муха! - Випалює відразу він.

Карі очі Тари приставляють до скроні брата невидиме дуло пістолета, і я майже чую, як лунає постріл. Він закочує очі і, зітхнувши, відвертається на дорогу. Тільки кісточки пальців біліють.

Усвідомивши, що всі ми тут чудово зрозуміли, хто тут «муха, що кусається», вона обертається на мене і губами вимовляє «потім».

Закушую губи, щоб широко не посміхатися. Наївна я. Думала, що вони тільки дружать так дивно, а все виявилося набагато глибшим.

З'їжджаю з ноги Скайлера і ловлю його погляд. Мовляв, я ж казав.

"Я вже зрозуміла", - відповідаю ментально.

А потім розумію, що з ноги його я з'їхала, але все ще міцно припечатана до його тіла. Такого теплого, сильного, поруч із яким завжди безпечно. І ось зараз також. Настільки, що й відліплюватись чомусь не хочеться.

Проте я неквапом пересідаю далі по сидінню.

- Пробач, я тебе практично знерухомила, - відповідаю на його запитальний погляд.

- Якби мене щось не влаштовувало, я сказав би.

Відкидаю голову на підголівник.

Ну, не повертатися вже назад…