Читати книгу - "Ніж, якого не відпустиш"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Він би тебе вбив, — каже вона. — А тоді вбив би Манчі, просто тому що міг.
— Будьласка перестань про це говорити, — кажу я виходячи з кухні назад у спальню. Віола йде за мною. — Я поговорю з цими людьми, — кажу я, піднімаючи Віолину торбу з підлоги і напихаючи туди решту попраних речей. — А тоді ми підемо. Ти не знаєш, як далеко ми від Притулку?
Віола ледь усміхається.
— Два дні.
Я випрямляюся.
— Ми так далеко запливли?
— Ми так далеко запливли.
Я тихо присвистую в себе в голові. Два дні. Лише два дні. До того, шо там буде в Притулку.
— Тодде?
— Га? — кажу я, одягаючи її торбу собі на плечі.
— Дякую, — каже вона.
— За шо?
— Що прийшов по мене.
Всьо застигає.
— То нічого, — кажу я, відчуваючи, як червонішає моє лице і відвожу погляд. Вона більше нічо не каже. — У тебе всьо було добре, — питаю я, не дивлячись на неї, — відколи він тебе забрав?
— Я насправді не… — починає казати вона, але тоді ми чуємо як зачиняються двері і голосок виспівує татко татко татко, і голосок пливе коридором до нас. Джейкоб стає і ніби обнімає одвірок, але не заходить.
— Татко мене послав вас забрати, — каже він.
— Овва? — я піднімаю брови. — То тепер я маю прийти до них, так?
Джейкоб киває, дужедуже серйозно.
— Ну, в такому разі ми йдемо, — я поправляю торбу і дивлюся на Віолу. — А тоді вирушаємо.
— Саме так, — каже Віола, і мені добре від того, як вона це каже.
Ми виходимо в коридор за Джейкобом, але він зупиняє нас біля дверей.
— Тільки ти, — каже він, дивлячись на мене.
— Шо тільки я?
Віола схрещує руки.
— Він має на увазі, шо тільки ти будеш із ними говорити.
Джейкоб киває, знову дуже серйозно. Я дивлюся на Віолу і знову на Джейкоба.
— Значить так, — кажу я, опускаючись до його рівня. — Чого б тобі не піти до татка і не сказати йому, шо ми з Віолою підійдемо через хвилинку. Лади?
Джейкоб відкриває рота.
— Але він сказав…
— Та мені всеодно, шо він там сказав, — лагідно кажу я. — Йди собі.
Він тихенько зойкає на мене і вибігає з дверей.
— Я так собі думаю, шо мене дістали чоловіки, котрі кажуть мені шо робити, — кажу я, і сам здивований втомленості власного голосу і раптом почуваюся так, ніби хочу залізти в ліжко і проспати ще п’ять днів.
— Тобі нормально буде йти аж до Притулку? — каже Віола.
— Попробуй тільки мене зупинити, — кажу я і вона знову посміхається.
Я вихожу зі вхідних дверей.
І третій раз я сподіваюся, шо Манчі побіжить за нами.
Його відсутність така велика, ніби він є тут, і всьо повітря знову виходить з моїх легенів і мені приходиться чекати, глибоко дихати і глитати клубки.
— Ох, Боже, — кажу я сам до себе.
Його останнє «Тодде?» висить у моєму Шумі як рана.
От ще одна штука про Шум. Всьо шо з тобою ставалося просто зависає там і продовжує там говорити, навіки-вічні.
Я ще бачу, як куриться за Джейкобом, котрий біжить по стежці попри якісь дерева до решти поселеня. Я роздивляюся навколо. Будинок доктора Снов не дуже великий, але він тягнеться до платформи з видом на річку. Там маленький причал і низесенький місток, який з’єднує широку дорогу, яка йде від центру Вуглекопського до річкової дороги, яка переходить на другий берег. Дорога через річку, та якою ми стільки часу йшли, майже ховається за рядом дерев, пробігаючи попри поселеня останні два дні до Притулку.
— Господи, — кажу я. — Це ніби рай, порівняно з рештою Нового Світу.
— Рай — це не тільки гарні будинки, — каже Віола.
Я розглядаюся ще трохи. У доктора Снов дуже гарно доглянутий садочок перед домом, просто по дорозі до поселеня. Дивлячись на стежку, я бачу між деревами більше будинків і краще чую, як там грає музика.
Ота дивна музика. Вона постійно міняється, певно, аби ти до неї не привик. Я там нічого не пізнаю, але тута вона голосніша і, я думаю, на якомусь рівні ти не маєш пізнавати її, але клянуся, я почув шось таке, коли просинався…
— У центрі поселення звук майже нестерпний, — каже Віола. — Більшість жінок навіть не виходять із гуртожитку, — вона хмуриться. — І в цьому, здається мені, суть.
— Дружина Вілфа казала мені про поселеня, де всі…
Я замовкаю, бо музика міняється.
Тільки от вона не міняється.
Музика з поселеня залишається така сама, хаотична і словна і переплетена сама навколо себе як мавпа.
Але є ще шось.
Там не лише музика.
І вона стає гучніша.
— Ти це чуєш? — кажу я.
Я повертаюся.
І знову повертаюся. І Віола таксамо.
Пробує розібрати, шо ми чуємо.
— Може, хтось поставив ще один гучномовець за річкою, — каже вона. — На випадок, якщо в жінок з’являться дурнуваті ідеї типу втекти.
Але я її не слухаю.
— Ні, — шепочу я. — Ні, не може такого бути.
— Що? — каже Віола, її голос міняється.
— Тсс, — я знову прислухаюся, пробую заглушити свій Шум, аби почути.
— Це йде від річки, — шепоче вона.
— Тсс, — знов кажу я, бо мої груди починають підніматися, мій Шум починає бдзиніти заголосно, аби я міг шось нормально почути.
Десь там, за гулом води і Шумом пташиних пісень, там…
— Пісня, — каже Віола, типу, реально тихо. — Хтось співає.
Хтось співає.
І хтось співає отаке:
«Якось ра-га-ано-вранці, коли сонечко встава-га-ало…»
І мій Шум зривається вверх, коли я це кажу.
— Бен.
34. Не покидай мене
Я спускаюся до берега річки і зупиняюся і знову слухаю.
«Не залишай мене».
— Бене? — кажу я, пробуючи закричати і прошепотіти одночасно.
Віола підходить до мене ззаду.
— Це ж не твій Бен? — каже вона. — Чи твій Бен?
Я зацитькую її рукою і слухаю і пробую забрати звуки ріки, птахів мого Шуму і там, отам, попід усім…
«Не покидай мене».
— На тому березі ріки, — каже Віола і зривається, біжить через міст, її ноги ляпають по дереву.
Я просто за нею, проминаю її, слухаю і дивлюся і слухаю і дивлюся і там і там і там…
Там у густолистих чагарниках на іншому березі води…
Це Бен.
Це реально Бен.
Він припав до землі під густою зеленню, тримається рукою за стовбур, дивиться як я йду до нього, дивиться як я біжу через міст, і коли я наближаюся, його лице росслабляється, його Шум відкривається так само широко, як розводяться його руки, і я влітаю в Шум і в руки, зістрибую з мосту в кущі, мало не збиваю його з ніг, моє серце розриває груди, мій Шум ясний як синє небо і…
І все буде добре.
Все буде добре.
Все буде добре.
Це Бен.
Він міцно стискає мене і каже «Тодде» і Віола стоїть трошки осторонь, дозволяє мені привітатися
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ніж, якого не відпустиш», після закриття браузера.