Читати книгу - "По секрету твоя, Рошаль Шантьє"

Конференція починається о третій, тому о п'ятнадцятій годині нам геть не легко дається вилізти з ліжка. З ідеально застеленого ліжка, крім обрисів наших силуетів на покривалі.

Весь день після сніданку ми провели у номері. Нічого такого, просто валялися і дивилися фільми. Він гладив моє волосся, зрідка легко торкаючись шиї, а я водила пальцями по його руці. Лише кілька разів ми змінили позу на аналогічну і продовжили. Ми багато мовчали, багато насолоджувалися, багато відчували.

І я заспокоїлася. Дихання стало рівним, думки перестали клубочитися, і навіть виступ із доповіддю перед важливими професорами не здавався жахливим. Хвилюючим? Ага. Але не жахливим.

О пів на третю у двері постукали. Відчинивши, посміхаюся і повертаюся спиною. Він не питає, мовчки застібає на мені спідницю-олівець і залишає поцілунок за вушком. Я соромлюся — приємно. Взуваю класичні чорні човники і поправляю воріт білої сорочки. Високий хвіст, сережки-гвоздики – все це для мене звичне, але в його очах я бачу зміну. Мені подобається йому подобатися.

Беру папку з доповіддю та приймаю простягнуту Маркову руку.

Двері, що зачинилися за нашими спинами, спонукають вирвати руку.

— Студенти. — шепочу. — Усі вже приїхали.

— Просто дай мені руку, Таїсія. Щоб поплисти треба пірнути.

— Ти ж знаєш, я не можу…

— Хоч би ніжки намочи! — підморгує, і кладе мою долоню собі на лікоть.

У зал входимо під басисту промову статного чоловіка. Він розповідає, який радий і щасливий бачити натовп най-найкращих і перебувати серед цього натовпу.

Всівшись, продовжуємо слухати. Під скромні оплески, які мали бути бурхливими він сідає у центрі і киває Марку.

Я виступаю третьою. Говорю чітко та злагоджено, орієнтуюсь у темі добре, тому, коли із зали ставлять питання, відповідаю впевнено. Провожу непомітним поглядом по статному професору, він дивиться на мене з прищуром.

Звучать оплески. Я киваю на знак подяки, забираю папери і крокую до свого місця. Дивлюсь на Марка тільки зараз, бо боялася збитися. Він широко посміхається. Встає, тисне мою руку і тихо шепоче на вухо:

— Я дуже пишаюся тобою, Таїсія.

І в цей момент я щаслива. Дивлюся в очі, тримаю за руку, і відчуваю сльози, що наринули. Марк помічає, допомагає сісти, м'яко роз'єднавши руки, але дивитись не перестає. І він озвучує емоцію, що видають його очі, а потім вторять губи:

— Захоплююсь.

Сльозинка все ж таки зістрибує з очей на щоку, але я продовжую дивитися і посміхатися. Рівно доти, доки знову звучать оплески, що вітають студента, який виходить на сцену.

Звертаю увагу на людей, механічно починаю плескати з ними такт і розумію, що наша вічність насправді тривала півтори хвилини від сили і ніхто не помітив. Майже ніхто. Статний чоловік, той самий дивиться з неприхованою цікавістю, переводячи погляд з мене на Марка. Чи помітив Марк? Думаю, так, але, напевне, дізнаюся пізніше. Акцентую увагу на сцені і щосили захоплююся процесом. Аби всидіти до кінця.