Читати книгу - "Ігри долі, Анна Квітка"

Ранок був тихим, але тривога накрила дім, коли Евсун зайшла до кімнати Омера й не побачила його там. Серце в грудях закалатало від страху. Вона не могла повірити в те, що дитина просто зникла.

— Еміре! — крикнула вона, вибігаючи з кімнати. — Омера немає!

Емір, який саме вийшов з іншої кімнати, різко зупинився.

— Як це немає? — його голос був схожий на грім перед бурею.

— Я зайшла, щоб подивитися, як він, а його там немає!

Емір мовчки кинувся до кімнати, зайшов усередину й обвів поглядом кожен куток, ніби сподіваючись, що Омер просто сховався. Але ліжко було порожнім. Чисті складені ковдри, тиша — усе кричало про відсутність дитини.

Чоловік опустився на край ліжка, закрив обличчя руками.

— Чорт забирай!

Евсун підійшла ближче, намагаючись заспокоїти його.

— Еміре, не переживай, з ним усе буде добре… Ми його знайдемо.

Але Емір не слухав її, його думки були вже далеко. Він підняв голову, його погляд був холодним, загартованим люттю.

— Евсун, залиш мене самого. Прошу.

— Так, звичайно… — тихо відповіла вона й вийшла, залишаючи його наодинці з власними страхами.

Через кілька хвилин Емір мовчки вийшов з дому, сів у машину й поїхав, не сказавши жодного слова.

Евсун залишилася сама, розгублена. Вона не знала, куди подівся Омер, а тепер ще й Емір зник у пошуках. Що їй робити? Раптом у двері хтось постукав.

Вона підійшла, відчинила — і застигла.

Перед нею стояла Тулін.

— Тулін?

— Так, я бачу, ти здивована.

Евсун відчула, як її серце стиснулося від тривоги.

— Чого прийшла?

Тулін посміхнулася — не тепло, не дружньо, а так, ніби вона була тут, щоб добити її.

— Я прийшла сказати тобі, яка ти людина. Ти від початку була з чоловіком своєї сестри. Потім стала жертвою аварії. І я знаю все, Евсун… Ти була вагітна від Еміра.

У Евсун перехопило подих. Вона відчула, як холодний страх скував її тіло.

— Тоді він покинув тебе, чи не так? — продовжувала Тулін, нахиляючись ближче.

— Навіщо ти мені це говориш? — голос Евсун здригнувся.

— Я нагадую тобі, що Емір ніколи не буде твоїм. Я зроблю все для цього.

У Евсун в очах блиснули сльози.

— Тулін, забирайся. Йди звідси.

Але Тулін тільки посміхнулася й, розвернувшись, пішла, залишаючи Евсун у бездонному морі болю.

Жінка повільно опустилася на підлогу. Сльози рікою лилися з її очей. Вона згадала все: аварію, розпач, втрату дитини, самотність. Чому минуле знову повертається, щоб розірвати її зсередини?

Наступного ранку двері різко відчинилися.

Емір повернувся. В руках він тримав Омера.

— Евсун?

Вона не відповіла.

Емір озирнувся, побачив її біля дивана. Вона лежала без свідомості.

— Евсун! — кинувся до неї, схопивши за зап’ястя. Її пульс був слабким.

Підняв її на руки, серце у грудях шалено калатало.

— Тримайся, чуєш?!

Емір не гаяв ні секунди — він відразу зателефонував Мете.

— Брате, приїдь, доглянь за Омером. Я везу Евсун у лікарню.

Мете відразу погодився.

У лікарні.

— Як вона, лікарю? — запитав Емір, відчуваючи, як земля тікає з-під ніг.

— З пані Евсун усе добре.

— Тоді чому вона втратила свідомість?

— Причина — стрес. Вона сильно перехвилювалася.

Емір міцно стиснув кулаки.

— Я можу її побачити?

— Так, але ненадовго. Їй потрібен спокій.

Він зайшов до палати.

Евсун лежала на ліжку, виглядала виснаженою, але її очі ожили, коли вона побачила його.

— Емір…

— Як ти?

— Я добре. Ти знайшов Омера?

— Так, не хвилюйся. Він у безпеці.

Евсун зітхнула з полегшенням.

— Слава Богу…

Але Емір помітив, що її погляд тривожний.

— Евсун, що сталося? Лікар сказав, що ти перенервувала.

Вона відвернулася, немов намагаючись зібратися з думками.

— Тулін приходила.

Очі Еміра звузилися.

— Що вона сказала?

— Вона знає про аварію.

Настала важка тиша.

Емір стиснув щелепи.

— Звідки вона дізналася?

Евсун не знала відповіді. Але одне було ясно — Тулін не зупиниться. І їм обом доведеться бути готовими до нових ударів.