Читати книгу - "День триффідів"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Коли ми переїхали туди, — сказав Іван, — триффідів, здається, було навіть більше, ніж на попередньому місці. Не встигли ми заселитися до великого заміського будинку біля Ґодсгілла, як вони почали тисячами збиратися під стінами. Ми дозволили їм скупчуватися кілька тижнів, а потім пішли в наступ з вогнеметами.
Знищивши цю групу, ми знову дозволили їм зібратися і потім знищили їх знову. Ми могли дозволити собі робити це як слід, бо розуміли, що як тільки вичистимо від них острів, вогнемети нам більше будуть непотрібні. На острові могла бути лише обмежена кількість триффідів і що більше їх до нас сходилося на знищення, то більше нам це було до вподоби.
Ми зробили це з дюжину разів, перш ніж це дало якийсь відчутний ефект. Коли навколо стін утворився цілий пояс з обвуглених пеньків, тоді вони почали нас лякатися. Їх було неймовірно багато, набагато більше, ніж ми очікували.
— На цьому острові було щонайменше шість розплідників, де виводили високоякісні рослини — і це якщо не згадувати про триффідів у приватних садах та парках, — сказав я.
— Це мене не дивує. Мабуть, цих розплідників було з сотню. Якби мене спитали про триффідів до того, як усе це почалося, я б відповів, що їх кілька тисяч на всю країну, але їх, мабуть, сотні тисяч.
— Так і було, — відповів я. — Вони росли практично скрізь і приносили великий прибуток. Доки ці рослини були за огорожами в розплідниках та на фермах, здавалося, що їх небагато. Усе одно, судячи з того, скільки їх тут, мають бути цілі частини країни, вільні від них зараз.
— Це точно, — погодився він. — Але варто вам тільки десь поселитися, як за кілька днів вони почнуть збиратися в околицях. Це можна помітити з повітря. Я й так дізнався б, що тут хтось живе, без вогню, що його запалила Сьюзен. Вони створюють темний кордон біля кожного населеного місця.
І все ж таки нам вдалося розрідити натовп триффідів навколо наших стін. Можливо, вони почали розуміти, що наближатися до нас шкідливо або їм не сподобалося розгулювати серед обгорілих решток своїх родичів — і, звичайно, їх поменшало. Тому потім ми вже почали полювати на них самі. Упродовж багатьох місяців це стало нашою головною справою. Розділившись, ми обійшли кожен дюйм острова — або принаймні вважали, що обійшли. Після цього ми вважали, що знищили кожного триффіда в цьому місці — і великого, і малого. Але їм все одно вдавалося з’являтися і наступного року, і пізніше. Тепер щовесни ми проводимо інтенсивний пошук насіння, яке могло занести сюди вітром з материка, й одразу ж знищуємо паростки.
Доки все це тривало, ми організовувалися. Спочатку з нами було п’ятдесят чи шістдесят чоловік. Я прочісував місцевість на гвинтокрилі і, коли бачив десь ознаки групи, спускався і запрошував їх до нас приєднатися. Дехто відгукнувся, але дивовижно велика кількість людей не була в цьому зацікавлена: їм не хотілося, щоб ними хтось правив, і, незважаючи на всі їхні проблеми, вони воліли, щоб все лишалося, як є. Деякі групи в Південному Уельсі створили щось на кшталт племінних спільнот і відкидали будь-яку організацію, крім тієї, що мали. Подібні групи можна знайти і в кам’яновугільних районах. Зазвичай лідерами там є чоловіки, які на момент катастрофи залишалися під землею, тому і не бачили зелених зірок — хоча одному Богові відомо, як їм вдалося вилізти на поверхню.
Декому настільки не хотілося, щоб сторонні люди втручалися в їхнє життя, що вони просто стріляли у гвинтокрил. Одна така група живе в Брайтоні…
— Знаю, — сказав я, — мене вони теж попередили.
— За останній час таких груп тут з’явилося кілька. Є одна в Мейдстоуні, інша — у Ґілдфорді, і ще кілька в інших місцях. Саме через них ми й помітили вас не одразу, бо ви були трохи приховані. Наближатися до цього району не так вже й безпечно. Не знаю, що вони собі думають — можливо, знайшли якісь продовольчі склади і бояться, що хтось захоче відхопити в них шматок. У будь-якому разі, ризикувати не було сенсу, тож я залишив їх варитися у власному соку.
Утім, багато хто погодився до нас приєднатися. За рік кількість членів нашої групи збільшилася до трьохсот — не всі з них, звичайно, є зрячими.
Не більше місяця тому я зіткнувся з Коукером та його групою і перше, про що він мене запитав — чи не знаходили ми вас. Їм було непереливки, особливо спочатку.
За кілька днів після того, як вони повернулися до Тіншема, до маєтку приїхали двоє жінок з Лондона і привезли з собою чуму. Коукер поклав їх на карантин після перших симптомів, але було занадто пізно. Він вирішив їхати звідти якомога швидше. Міс Дюран не стала рухатися з місця. Вона вирішила залишитися і доглядати за хворими, а потім приєднатися до решти, якщо зможе. Це їй вже не вдалося.
Вони повезли з собою інфекцію. Було ще три поспішних переїзди, перш ніж їм таки вдалося її позбутися. На той момент вони заїхали на захід, до Девонширу, і спочатку непогано влаштувалися. Але невдовзі зіткнулися з тими самими труднощами, як і ми з вами. Коукер тримався майже три роки, а потім дійшов того висновку, що й ми. Але про острів він не подумав. Натомість він вирішив відгородити у Корнволлі ділянку між рікою та морським узбережжям. Коли вони прибули туди, то перші місяці витратили на спорудження бар’єра, а потім взялися за нищення триффідів, так само як і
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «День триффідів», після закриття браузера.