Читати книгу - "Зрада. Ціна пробачення, Ая Кучер"

- Суд? - перепитую, тону в цьому божевіллі. - Діма хоче відібрати в мене сина, так?

- Саме так. Він готує позов. А я вирішила попередити. Дитина має жити з мамою. І нам ніхто заважати не буде. 

Я розгублено дивлюся на Іру. Вона серйозно? Наскільки ж уміло дівчина б'є по моїх слабких точках. Скажи вона мені це раніше - я б задумалася. Повірила і кинулася геть.

Адже коли я йшла від Діми, я боялася того, що він може забрати в мене сина. Спробує шантажувати цим. У моменти відчаю в голову лізли найгірші ідеї.

Але це в минулому. Я вірю, що ми з Дімою зможемо знайти баланс. І вірю йому.

А ось Іра про це, мабуть, не здогадується. Веде свою застарілу гру, не змогла підлаштуватися під нові обставини. І що б дівчина не планувала - вона на кілька кроків позаду нас.

- Розкажи, - приймаю несподіване рішення, не обдумуючи. - Розкажи мені все, що планує Діма.

Мені потрібно лише збити з пантелику Іру. І це виходить. Вона хмуриться, розгублено дивиться на мене. Не чекала такого. А в мене з'являється можливість, щоб піти якомога далі від дівчини.

Тільки все змінюється занадто швидко. Нерозуміння на її обличчі змінюється чистою злістю. Дівчина заглядає мені за плече, і я розумію, що вона дивиться на телефон.

- Ти з ним говориш? Так?! - вона верещить, а в колясці починає плакати Руслан. - Нехай скаже, що ми давно разом. Нехай він...

Очі в неї порожні.

Божевільні.

Іра кидається до мене, стискаючи мої плечі.

Вкотре стрімко змінює свою поведінку. Тільки, здається, цього разу маска злітає остаточно. Відкриваючи всі дивацтва дівчини.

Я відштовхую Іру, намагаюся відсунути її подалі від візочка і телефона. Але дівчина наче з ланцюга зірвалася. Тягнеться, дряпає мене нігтями. Від зіткнення на нас обох проливається кава, обпікаючи руки.

Від нового грубого поштовху я ледь не лечу на асфальт. Мене огортає крижаним страхом. Він чіпляється кігтями за мене, роздирає на шматочки. Плач Руслана б'є по серцю.

Я гублюся, не знаючи, як реагувати. Що це ненормальна може ще придумати. Розгублено стежу, як її долоня летить просто в моє обличчя. Відвертаюся, чекаю нового удару. Але замість цього на всю вулицю лунає її вереск.

- Пустіть! - чоловік у чорній формі стискає руки дівчини. - Я не... Мирон! Мироне, скажи їм!

Я обертаюся, помічаючи Шварца на початку доріжки. Той поспішає до нас, ледь не переходячи на біг. Вони знайомі? Чоловік... Точно, вони ж працювали разом.

Чи не тільки працювали?

- Відведи її, - розпоряджається, зупиняючись поруч зі мною. - За межі комплексу й одразу в чорний список.

- Мироне, ти серйозно? Та це вона напала на мене...

- Ми на "ти" не переходили. Таю, з тобою все гаразд?

Я машинально киваю, не маючи сили переварити те, що відбувається. Апатично спостерігаю за тим, як охоронець відводить Іру, яка виривається. Тільки коли її крики стихають, починаю дихати спокійніше.

Я тут же кидаюся до візка, похитуючи Руслана. Коли це не допомагає, то дістаю сина. Міцно притискаю до себе, нашіптуючи, як сильно я його люблю. Витираю сльози, цілую.

Говорю і говорю, але власний голос чую крізь товщу води. Усе не оговтаюся від того, що сталося. Я в житті не могла подумати, що хтось може напасти на мене.

У темному підворітті? Так, я вечорами не ходила сама. 

Якийсь наркоман, ґвалтівник? Їх повно, ніхто не застрахований.

Але не коханка мого чоловіка посеред білого дня. 

- Тая, - Мирон повторно кличе мене. - Вона тобі щось зробила? Покладімо Руслана в коляску.

- Ні! Ні, я не...

- Ти вся тремтиш, а в тебе дитина на руках.

- Так, точно.

Я в якійсь прострації. Говорю уривками, думаю так само. Ледве справляюся з тим, щоб укласти притихлого сина в коляску. Не можу відпустити. Ніби...

Ну, не стала б Іра викрадати мою дитину?

Влаштувала переполох, це я пережити можу.

- Чудово, - чоловік каже м'яко, розвертаючи мене обличчям до себе. - Я відведу вас додому, так? Чи в лікарню краще? Тут є непогана клініка на території. 

- Додому. Зі мною все гаразд. А як... Охоронець і ти... Стоп.

- Що?

- Ти штовхаєш візок, а він не їде. На "стопі". Педаль вниз.

Господи, що ж ти за розмазня, Тасю? 

Я тру обличчя, а потім ойкаю. Шкіру боляче щипає на долонях, куди потрапила кава. Нахиляюся за пом'ятим стаканчиком, викидаю його в урну. Лише після цього починаю повертатися до адекватного стану. 

Чомусь мені зараз соромно перед Шварцом за те, в якому стані я постала перед ним. Ненавиджу, коли хтось із чужих людей помічає мою слабкість.

Я розглядаю Мирона, намагаючись впоратися з власними відчуттями. На ньому спортивний темно-сірий костюм, волосся скуйовджене так, немов чоловік щойно прокинувся. Але ж я говорила з ним нещодавно...