Читати книгу - "Не чіпай то на свята, Ізмайлова"

— Добре, шо є шо їсти,— знов повторювала баба.

Бабі добре — вна стара ти й ’ї ни интересно, а мені интиресно. То я все собі пробую рахувати.

Пшениця — раз.

Гриби — два.

Пісні голубці з квашеної капусти — три.

Бурка до голубців — чотири.

Я вже всьо рахую до страв: і бурку, і хліб, аби лиш нарахувати дванаціть.

Хліб — п’єть.

Пироги з маком — шість.

Оселедец — сім.

Жарина риба — вісім.

Салат із бурака ти й шє з чьогос — дев’їть.

Пампушки — десіть.

Вар — одинаціть.

Я аж в долоні сплеснув, коли не дорахувавси одної, бо з кождов стравов росла надія, шо таки дорахую до дванаціти. Але одної страви таки забрак­ло. Думав порахувати як дві страви пампушки, бо є самі пампушки, а є пиріжки з повидлом, але то з того самого тіста і в одній мисці. То кого я буду дурити?

— Мамо, зріхтуйте шє шос, бракує шє одної страви, аби було дванаціть.

— Та шо я тобі зріхтую,— розвела руками мама.— Хіба студинец,— пожартувала.

— Йо, давайте студинец! — я зрадувавси, хокь знав, шо не довго тої радости.

— Ану ціхо! — нас присікла баба.— Зараз я вам дам такий студинец, шо душно стане.

— Та від студинцу не стане душно,— усміхнувси вуйко Юра, але баба на него так подивиласи, шо їго усмішка начєс пропала.

Загалом файно собі вечеряли, шос говорили, аж тут прийшли Ирстина з Паютов тети Одарки колідувати. То поки вни колідували, я собі думав: «Бідонько гіренька, поки я сижу ти й їм — вечір втрачєю». То ясно, шо Ирстина з Паютов усі гроші не збирут, бо ґазди собі старают, аби всім дати. Близким — по два гривні, дальшим — по гривниви. А фамілія таки й по п’єтці може дати. Але шо стайеси, коли вечір минає? Люди лігают спати. А Ґрунем тєжши ходити, як Царинов. То, шо ми бігом оббігали по рівненькому, то дурниці. А зараз прийдиси йти вгору ти й в долину… То це вни доколідували, дістали гроші, повінчювали, і таки зразу за ними я був у дверях. Вже біг до Илька.

Ґрунями було ходити ни лиш тєшко, шо догори, а й ховско, бо таких, як ми, вже трохи походило ти й вховзало, так шо я ни раз бехнувси. Але шо було веселіше, шо як ми трохи вмучювалиси й нам ґазди казали сідати з ними до столу, то ми вже сідали, бо вже пшениці дома з’їли, ти й можна було всєкого їсти. Ясно, шо скрізь було пісно, але кожда ґаздиня шє шос своє прибагала. Ци то икіс фасулі, ци то пироги з капустув, а ци прироги з афинами з морозілки, шо як свіжі. А в Лабачука взагалі була капчена риба. Я був з’їв два куски. Казали, аби шє їв, але я бігме ни хотів, бо такі дома попоїв, ти й по дорозі нахапавси пампушків, а понапивавси газованих водичьок, шо вже калюх{19} був, як бубень. Добре, шо ми ходили, ти й то втрісалоси.

А ґазди радо нас припрошували до столу й дєкували за коліду, так шо нам файно й приємно ходилоси. А з оцев капченов рибов я нагадав иншу історію про рибу, шо мині тато розказував. Бо він тоже колис малим ходив колідувати. Але то шє було в тот чєс, шо ни можна було колідувати й ни було доста їсти. За Союзу. То тато так прийшов в одну хату, заколідував файно, ти й їго закликали за стіл. А на столі тоже була риба, але жарина. Дома тато такої риби взагалі ни мав, ти й почєв їсти, бо ни був такий нагодований, як ми тепер. А в тій хаті тоже була собі дівчинка, донька тих ґаздів. Не знаю, чиго вна сама ни ходила колідувати, може, тоже прийшла на вечерю. Але так шо вна була дома й виділа, як тато їст жарину рибу. Дивиласи-­дивиласи, ти й заголосила, бо думала, шо тато всю рибу з’їст. А в них тоже не зачєста була риба на столі, бо ни в кого не була зачєста. То тато то любит згадувати з усміхом. Не знаю, ци він там всю рибу з’їв ци не всю, але є шо згадати. Ніби й невеселий спогад, але добре, шо тепер за рибов нихто не голосит. Навіть якби й усу з’їв.

Ми з Ильком фист входили. По дорозі стрічєли инших колідників, стрілєли пікарди, прикидали, скільки заколідували… Нарешкі всьо обійшли, шо мали, навікь за верх пішли до Дмитришиного. Ни полінувалиси.

Назад в долину зійшли дес коло одинацітої. Повернули до нанашки й там поділилиси грішми. Ві­шло по 34 гривні. Це мені стане на магнітофон і шє лишиси на два «Снікерси». Тато казав, шо як заколідую триціть гривнів, то передаст Богданови Сен­­чєному, аби він купив мені в Кутах на базарі магнітофон. Я дуже хочу магнітофона. Буду собі включати касети. Але касету тоже треба купити, то певно мені лишитси лиш на один «Снікерс».

Я йшов собі тих пару кроків від нанашки до бабиної хати й мріяв про магнітофон. Думав, зараз лєжу в баби на піч і буду шє трохи лежічє мріяти, а відтак буду фист спати, бо дома, певно, вже всі сп’є. Але шє знадвірю вчув, шо в хаті набуток. Ага, то ж є вуйко Юра, ти й, певно, засиділиси з татом ти й дідом. Але як відкрив двері, то уздрів шє вуйка Міхєйла.

— Христос си рождає! — привітавси я.

— Славити Христа! — відповів вуйко Міхєйло.— З коліди, Иванку?

— Йо, фист находилиси,— відказав я, а сам думав: и, то як так, то спаня шє скоро не буде.

Вуйко Міхєйло приніс вечерю. Бо то є, шо несут вечерю перед тим, як самі сідают вечеріти. Але вуйко певно ніс до нанашки, бо до неї ближши. А тут вже знав, шо є вуйко Юра, то тоже приніс. Але шо їго домашні вже, певно, сп’є, то д’хаті ни спішит. Вуйко любит посидіти.

— Шо заколідував? — поцікавивси мій цікавий дідо.

— Триціть чотири гривні,— я сказав гордо.

— Йо, ти всьо розказуй,— сказав тато, маючи на увазі, шо не треба нічьо розказувати.

— Ти й шо купиш? Лижі? — запитав вуйко Юра.

— Нє, магнітофон. Богдан Сенчєн мині привезе.

— Ану заколідуй шє мині,—