Читати книгу - "Світло в серпні"

живе за якихось двісті кроків. Її можна буде покликати, не встаючи зі стільця чи ліжка. Скажете: але ж вона не біла. А я спитаю вас: чим їй зарадять білі джефферсонівські жінки, коли почнуться перейми, якщо вона ще й тижня не пробула в місті, якщо ще й десяти хвилин не побалакає з будь-якою жінкою, а та вже знає, що ця вагітна — незаміжня й не вийде заміж, поки той мерзотник ходить по землі, поки час від часу щось про нього чує? Чи багато помочі вона дочекається від отих білих пань, коли конче треба буде? Вони, звісно ж, подбають про постіль, щоб було на чому лежати, і про чотири стіни, щоб не на вулиці родити. Не про те мова. Гадаю, можна вибачити комусь, хто скаже: мовляв, вона не заслужила понад те, адже ж нагуляла черево поза чотирма стінами. Але ж не дитина вибирала… А навіть якби й вибирала, то хай мені грець, якщо будь-який бідолашний малюк, наткнувшись на те, що чекало його в цьому світі, не заслуговує чогось більшого… не заслуговує чогось кращого, ніж… Мабуть, ви мене розумієте. Либонь, ви й самі б так сказали.

З-за стола Гайтавер спостерігає за Байроном, а той веде мову рівно, стримано, ні разу не спіткнувшись на слові, аж поки доходить до чогось дуже вже нового й неясного, якого не намацаєш:

— Є ще одна причина. Біла жінка — і живе там одна. Вам це не припаде до вподоби. Вам таке найдужче не сподобається.

— Ой, Байроне, Байроне.

Байронова мова набрала відтінку впертості. Його голова й досі піднята.

— Я живу не з нею в оселі. Маю намет. І не близько до неї. Якраз стільки, щоб почути її в разі чого. А на двері я поставив засув. Будь-хто й будь-коли може прийти — застане мене в наметі.

— Ой, Байроне, Байроне.

— Знаю, що ви думаєте не так, як більшість їх. І тепер теж. Я знав, що ви зрозумієте, навіть якби вона й не була б… якби не задля того… Я певен, що ви так кажете, бо знаєте, як інші до цього поставляться.

І знову Гайтавер сидить у позі східного ідола, руки спочивають на рівнобіжних підлокітниках крісла.

— Виїдьте, Байроне, звідси. Виїдьте. І то вже. Негайно. Назавжди залиште оте жахливе місце, оте жахливе кохання. Я вас наскрізь бачу. Скажете мені, що ви вперше спізнали любов, а я відповім, що ви спізнали надію. Надію, і не більш. Байдуже, хто є предметом, — і цій надії, ба навіть вам. Дорога, якою ви пускаєтеся, має тільки один кінець: гріх або одруження. І ви відмовитеся від гріха. Ото ж то, прости мене, Боже. Для вас має бути й буде або одруження, або нічого. Ви домагатиметеся шлюбу. Переконуватимете її, а може, вже переконали. Якщо вона розуміє це, якщо допустила до такого… бо інакше чого б рада була тут залишитися й палець об палець не вдарити, щоб побачити чоловіка, якого приїхала шукати? Не смію вам сказати: «Виберіть гріх», — бо тоді ви не тільки зненавидите мене, але ще й передасте цю ненависть їй. Тож скажу: «Виїжджайте. Вже. Одразу ж. Вперед, і не озирайтеся». Тільки не те, Байроне.

Вони дивляться один на одного.

— Я знав, що ви цього не схвалите, — каже Байрон. — Мабуть, я добре зробив, що не розгостився й не сів. Але такого я не сподівався. Що ви теж станете проти зганьбленої й зрадженої жінки…

— Жінка, що має дитину, аж ніяк не може бути зрадженою. Кожний чоловік, батько він чи ні, — вже рогоносець. Подбайте хоч про один маленький шанс для себе, Байроне. Якщо вже мусите одружитися, то є ж одинокі жінки, дівчата, незайманки. Це ж несправедливо, що ви віддаєте себе в жертву жінці, яка вже зробила вибір, а тепер забагла порушити слово. Це неправильно. Нечесно. Бог не для того створив шлюб. А чи створив? Жінки створили шлюб.

— Віддаю себе в жертву? Я? Мені здається, що жертва…

— Тільки не їй. Для таких, як ця Ліна Ґроув, завжди знайдуться на світі двоє мужчин, і немає їм ліку — Лукаси Берчі та Байрони Банчі. Але ані Ліна, ані якась інша її посестра не заслуговує на більш ніж одного чоловіка. Жодна жінка. Хороших жінок мучать тварюки в людській подобі, пияки та інші. Але яка жінка, хороша вона чи погана, страждала від якогось негідника так, як страждають чоловіки від хороших жінок? Скажіть мені, Байроне.

Вони балакають спокійно, не гарячкуючи, раз по разу змовкають, щоб зважити слова співрозмовника, — двоє вже несхитних у своїх переконаннях.

— Мабуть, ваша правда, — згоджується Байрон. — Зрештою, не мені судити, помиляєтеся ви чи ні. Однак не думаю, що й вам судити, чи я помиляюся, навіть якщо це так.

— Еге ж, — каже Гайтавер.

— Навіть якщо це так, — повторює Байрон. — Що ж, буду прощатися. — І спокійно додає: — Звідси добрий шмат дороги йти.

— Так, — підтверджує священик. — Час від часу і я туди ходив. Десь зо три милі.

— Дві, — уточнює гість. — Гаразд. — Він обертається. Господар не робить жодного поруху. Байрон поправляє пакунки, яких так і не поставив на підлогу. — На добраніч вам, — каже він, прямуючи до дверей. — Мабуть, невдовзі якось побачимося.

— Так, — киває Гайтавер. — Чим я міг би вам допомогти? Може, чогось потребуєте? Постільної білизни чи якихось інших речей?

— Щиро дякую. Вона має всього досить. Там уже є якісь манатки. Щиро дякую.

— Чи дасте мені знати, коли до чого дійде? Коли дитина… Ви вже розстаралися лікаря?

— Я про це подбаю.

— Але ви бачилися з ним? Умовилися?

— Я все залагоджу. І дам вам знати.

Ось він і пішов. Знову Гайтавер спостерігає з вікна, як Байрон виходить на вулицю й вирушає у двомильну путь до краю міста, несучи паперові згортки з харчами. Зник із очей, ідучи випростувавшись, сягнистим кроком. Такого кроку не втримав би старий чоловік, одутлий, із задишкою, надто довго сиднем просидівши. І Гайтавер нахиляється до вікна, до серпневої жари, не відчуваючи запаху, в якому живе, — запаху людей, які вже поза життям, запаху зсохлої обрезклості й затхлої білизни — провісника могили, прислухаючись до кроків, які, здається, ще довго чути після того, як стихли, й думаючи: «Боже, благослови його. Боже, допоможи йому». І снується гадка: «Бути молодим. Бути молодим. Нема як молодість. Немає нічого іншого на світі». І тихо спадає на думку: «Не треба було мені відвикати від молитви». І ось він не чує кроків. Чує