Читати книгу - "Подаруй мені себе, Ксенія Демиденко"

На хвилі підвищеної працездатності доробила екскурсійний маршрут і рекламний проспект. Текст сам на клавіатурі набрався: «Чудово одного вихідного дня вийти з родиною на прогулянку та ознайомитися з новітніми яскравими муралами, зробити фотографії на їхньому тлі, обговорити одне з одним, що кожен із вас бачить у тому чи іншому зображенні. Можливо, вам пощастить знайти мурал, який знаходиться у процесі створення, і поспостерігати за тим, як пишуться ці шедеври. Це як відвідати велику галерею! А що може бути краще, ніж зробити це разом із близькими людьми?»

Побачила на телефоні смс: « Нінок, я вже їду. Хата ціла, ти на місці?»  Помчала накривати на стіл,  посиділа, помріяла, як буду зваблювати Рому, коли приїде. Нарядилася у його велику футболку для антуражику.  Заскучала, то фотоальбом погортала, апетит чуттєвості нагнала. Завдяки світлинам згадала, як ліпили з Ромою із снігу динозавра. Перевели десять каламарчиків із зеленкою, а зранку пішов дощ і динозаврик розтанув. Світлина зберегла життєвий епізод. Море, я у нарукавниках надутих пливу.   Роми немає на фото, він знімав. А ось я на берЕзі теліпаюсь. Зо страху заперлася на трухляве дерево, від собаки тікала, не могла злізти. Рома зняв, вірніше – я на нього гепнулась. Завжди був мій герой. А потім «на біс» залізла знову,  щоб  він сфоткав…

На хвилі альбомних спогадів мою творчу голову відвідала романтична ідея… Пішла в сад, обпатрала усі троянди, закидала пелюстками від  дверей до спальні. Все ліжко устелила  жовто-рожево-червоними пелюстками. Ще й парфумами напахтила для експресії. Подзвонила коханому… абонент поза зоною досяжності.. пів годинки ще посиділа…   Піцу в духовку назад запхала. Реально її треба викинути було, бо гріла разів п’ять. Мертва їжа. Злякалася, коли зловила дику думку,  що раптом Рома поїхав з’ясовувати стосунки з батьком і той йому відгриз, що обіцяв. Таньчин телефон не відповідав, але через деякий час Світлана Леонідівна подзвонила й з’ясувалося, що  батько трошки угомонився, але вдома й один.

—    Ніночка, Роман Павлович не приїздив. Їм обом треба трошки побути окремо. Як Серьожа на роботу поїде, я повідомлю, приїдеш речі візьмеш, - я розуміла, що вона ризикує, тому не хотіла розладу, відмовилася  від її щедрої пропозиції.

Трохи заспокоївшись, сіла на диванчику подивитися фільм. Американська комедія не смішила, а видавлювала позіхання. Не дивно, що не помітила, як заснула. Прокинулася від доторку щетини:

—    Вибач,  у пробку потрапив. Нін, твій авантюризм зашкалює,- а сам залип на моїх оголених ногах, що нахабно визирали  з-під його  ж футболки. Коли повернув погляд на мої очі – Божечки, скільки любові й обожнювання! І все для мене!  Зі словами: «Я скучила!» обхопила його за шию й почала пристрасний поцілунок, просто торкнувшись його губ. Далі Рома все продовжив так, як йому захотілося.

Він мене вже поніс по пелюстковій доріжці у свою спальню, напевно, але в двері наполегливо подзвонили.

—    Тато! – в один голос вигукнули ми, відірвавшись один від одного.

—    Одягнись!- покомандував Рома й пішов  відкривати.  Я  миттю кинулася на другий поверх і вже звідти почула гучно викрикнуте питання Роми:

—    Мама? Ти чому серед ночі? Щось трапилося?

—    Та я тут, щоб  не трапилося. Де Ніна? Мені Серьожа дзвонив. Ти не привіз дитину додому, – і почесала до кімнати сина. Але мене там не було. Я була в рожевій, встигла вскочити у ліжко й вдати, що вже майже виспалася.

—    Серьожа сам Ніну вигнав! Мені треба було її на вулиці лишити? – відфутболював нарікання матері Рома.

—    А ти й радий старатися?  Відколи ти в трояндах спиш? – допит почався.

—    То я розкидала, Лідіє Миколаївно. Добрий вечір!  Хотіла на чай посушити! – ледь стримувалася, щоб не розсміятися. Бувають моменти, коли треба промовчати. Це був не такий.

—    Хазяйська дитина. Багато чаю у цьому році  матимемо. Ну що, я тут з вами поживу трошки! – це було не питання, а рішуча констатація факту від Лідії Миколаївни.

—    Воду відключили чи щось інше, ма? – розчаровано спитав Рома, розуміючи, що мати  придумала віртуозний аргумент.

—    Я тарганів потруїла, - професійно брехала Лідія Миколаївна.

—    У тебе їх зроду не було! – дорікнув  Рома.

—    А оце узяли й завелися, паскудні істоти! Я їх потруїла. Треба тиждень вичекати, щоб остаточно передохли! Потім поїду трупи прибирати!

—    Тиждень? – майже простогнав Рома.

—    Ти що,  не радий мамі? – продовжувала знущатися Лідія Миколаївна.

—    Радий. Може, так воно й краще, - Рома кинув печальний погляд на мене в ліжку, потім  спіймав  іронічний мамин й пішов гріти піцу.