Читати книгу - "Клянусь, я твій, Поліна Ендрі"

- Тату??

Я так і відчуваю, як з мого обличчя сходять усі фарби. Дихання перехопило, в горлі утворилася гігантська грудка. Я стою стовпом кілька секунд, не в змозі поворухнути жодною частиною тіла.

- Кейн??

Здається, моє серце в грудній клітині набрякло до розмірів гігантського кита. А вони сидять... за барною стійкою з однією пляшкою віскі на двох, що стоїть у центрі. Мене вражає той спокій, з яким тато піднімає на мене погляд, як він до простого буденно сидить за одним столом з Кейном. Начебто це був хтось із його близьких родичів, друг сім'ї чи добрий знайомий, сусід через дорогу... Наче це не вони якихось кілька годин тому мало не повбивали один одного.

- Що це все означає? - тепер уже я починаю не на жарт заїкатися.  - В-ви... Ви що, помирились?

Мій голос різко понижується, сповнюючись глибоким шоком та невірою. Бо сама ж не вірю в те, що бачу, у боязку надію на те, що моє нескромне припущення виправдається. Кейн не рухається, він дивиться на мене невідривно; глибина його очей убиває мене почуттям чогось настільки близького і рідного, що, здається, тягнеться звідкись з інших життів. Він з ніжністю посміхається мені. Його витягнута до мене долоня супроводжується тихим шепотом:

- Ну ж бо, іди сюди.

А я, як і раніше, не можу зрушити з місця.

- Ні, ви... Це неможливо... Я н-не... Боже.

Напевно, я дійсно сплю, якщо це відбувається насправді. Інакше що могло статися, щоб батько з Кейном мирно співіснували в одному приміщенні?

Я відчуваю, як на моє плече лягає ззаду чиясь рука.

- Так, люба, вони помирилися, - мамин голос поступово відходить від заціпеніння, а от я все не можу. - Після того, як рознесли в тріски півбудинку і зламали один одному парочку ребер.

Ком у горлі набухає до розмірів гарбуза. Я бачу, що їхня бійка не пройшла даремно. Обидва розфарбовані синцями та забоями і вимучені поєдинком. Я уявити боюся, скільки вони грали в цю гру на виживання, поки хтось із них перший розсудливо не запропонував перемир'я. Або як взагалі вони до цього прийшли, не розумію. З моїх грудей виривається зітхання, розбавляючи цей суцільний згусток мовчання. Роблю перший крок назустріч і зупиняюся, до крові прикусивши губу, щоб не тремтіла нижня щелепа. Качаю головою. Ще крок.

Пальці тремтять як у лихоманці. Крок, інший. Рваний вдих.

- Кім...

Я миттю перетинаю кухню і наближаюся до батька, з відчайдушним схлипом кидаючись у його обійми. А він обіймає у відповідь.

У моєму житті було небагато випадків, коли від щастя хотілося і сміятися, і  плакати, але зараз - саме один із таких. Витерши сльози, я з викликом дивлюсь то на тата, то на Кейна:

- Ви ж налякали мене до смерті своєю бійкою! Знаєте, що я пережила, коли почула, що ви тут мало не повбивали один одного! Ви просто дурні, необтесані барани!

Висловившись, різко схлипую зі сльозами в очах, а він усміхається. Так щиро і ніжно, що у мене перехоплює подих.

- Кохана...

Ласкавий голос Кейна проникає глибоко в мої вушні звивини. Я розумію, що він п'яний. Розумію. І все одно розсипаюся. Він тягне мене до себе і підсаджує на коліна. Так, я все ще зла на нього, так, ображаюся і взагалі поки не пробачила, але не чиню опір. А ось тато мій, очевидно, не розділив моєї думки.

- Ее, ти руки свої при собі тримай. Я хоч і дав дозвіл, але не настільки ж. 

- Все зрозумів, - Кейн цілує мою долоню і впевнено ставить мене на ноги із самовдоволеною усмішкою. - Займемося розриванням цієї блузки після того, як твої батьки поїдуть.

Тато демонстративно пирхає кудись убік, а мама видає напівсхлип-напівзітхання.

- Ні, ну ти глянь на нього. Зробив дитину моїй доньці і ходить тут весь із себе. А нічого так, що нормальний мужик уже давно щось вирішив би, а не ходив навколо. Зовсім нахабнів!

- А це взагалі не проблема, містере Вільямс, - просто розводить руками Кейн. - Я готовий одружитися з Кім хоч завтра, але боюся, мені потрібно отримати для цього її згоду.

- Так візьми і одружись!

- Агов, я взагалі-то тут стою!

Вони обидва звертають на мене увагу.

- Кім, вибач, - на обличчі Кейна роз'їжджається до неможливості лагідна посмішка. Потягнувшись, він укладає мою долоню в свою, м'яко цілуючи, в його очах стоїть щира вина. - Ну вибач. Кохана, я справді не хотів, щоб так вийшло. Повір, я дуже шкодую, що змусив тебе нервувати і... Тобі погано? - голос Кейна миттєво змінюється, напружуючись.

- Здається... Здається, тут дуже жарко... Повітря... Відчинити вікно.

- Кім, - очі Кейна тривожно розширюються, здається, він моментально тверезіє, але як не намагаюся, я більше нічого не можу вловити. Перед очима все пливе, чомусь контури різко розпливаються...

– Кім!

Кейн кличе мене, але його голос раптом чується так приглушено, наче з-під скафандра. Я намагаюся сказати слово, але не можу відкрити рота. Моя свідомість зісковзує кудись вниз і тут на мене обрушується непомірна хвиля спокою. Різкий переривчастий вдих і теплі руки, що рятують від падіння, - останнє, що я відчуваю. А потім... Так. Мене забирає чорнота.