Читати книгу - "Аеропорт, Артур Хейлі"

— Гаразд, — відповіла Сінді. — Бурбон з водою, тільки з водою не переборщи. І прошу, звертайся до мене на ім’я; думаю, ти його знаєш.

— Звісно, Сінді. — Очі журналіста світилися захопленням та відкрито оцінювали її. Що ж, подумала Сінді, чому б і ні? Вона знала, що сьогодні видається привабливою; вибрала гарне вбрання та макіяж.

— Я зараз повернуся, — запевнив її Дерек Іден, — тож нікуди не йди, якщо я вже тебе знайшов. — Він цілеспрямовано пішов у бік бару.

Стоячи в очікуванні, розглядаючи «La Salle Salon», Сінді перехопила на собі погляд літньої жінки у квітчастому капелюшку. Сінді миттю тепло усміхнулася, жінка кивнула, але одразу ж перевела погляд. То була журналістка світської хроніки. Біля неї стояв фотограф, і разом вони планували світлини для макета, який, імовірно, займе цілу сторінку в завтрашній газеті. Жінка у квітчастому капелюшку зібрала разом кількох благодійних працівників з їхніми гостями, ті збилися докупи і слухняно всміхалися, намагаючись мати невимушений вигляд, та водночас втішені, що їх вибрали на цю роль. Сінді знала, чому її пропустили; на самоті вона була недостатньо важлива, хоча все було б інакше, якби приїхав Мел. У житті міста Мел посідав високий щабель. Неприємним було те, що він зовсім не переймався своїм соціальним статусом.

З іншого боку зали блимнув спалах фотоапарата; жінка в капелюшку записувала імена. Сінді мало не плакала. Вона брала участь майже в кожному благодійному заході… добровільно, важко працювала, засідала у найнудніших коміте­тах, виконувала невдячну роботу, від якої поважніші жінки відмовилися; і все заради того, щоб її отак обійшли увагою…

Пішов ти нахер, Меле Бейкерсфелд! Нахер зі своїм сучим снігом! І до сраки твій вимогливий, смердючий аеропорт, що руйнує наш шлюб!

Журналіст Дерек Іден уже повертався з випивкою для Сінді й для себе. Пробиваючись крізь залу, він побачив, що Сінді за ним спостерігає, та усміхнувся. Вигляд мав упевнений у собі. Якщо Сінді хоч трохи знала чоловіків, то він, мабуть, вираховує свої шанси на те, щоб переспати з нею сього­дні. Журналісти, припускала вона, знають усе про самот­ніх жінок, яким бракує уваги.

Сінді сама дещо обраховувала стосовно Дерека Ідена. Ледь перевалив за третій десяток, подумала вона; досить зрілий, щоб мати досвід, досить молодий, щоб його можна було навчити кількох штучок та збудитися, а це Сінді й любила. На перший погляд, привабливе тіло. Він буде уважним, можливо, ніжним, даватиме, а не тільки братиме. І він доступний; ще до того, як пішов за випивкою, він це чітко показав. Комунікація не забирала багато часу між двома досить сприйнятливими людьми з подібними бажаннями.

Кілька хвилин тому вона зважувала варіанти поїхати до­до­му чи в аеропорт. Тепер, здається, з’явився третій варіант.

— Ось. — Дерек Іден подав їй склянку. Вона глянула на напій; там було багато бурбону, і він, мабуть, сказав бармену добряче так хлюпнути. Справді, чоловіки такі очевидні.

— Дякую. — Вона сьорбнула й відсалютувала йому склянкою. Дерек Іден теж підніс свій напій та всміхнувся.

— Гамірно тут, правда?

Як на письменника, подумала Сінді, його діалог ну геть неоригінальний. Вона припустила, що мала б відповісти «так», а наступною його реплікою буде: «Чому б нам не перенестися в якесь тихіше місце?» Далі слова будуть такими ж передбачуваними.

Не кваплячись відповідати, Сінді відсьорбнула ще бурбону.

Вона зважувала всі «за» і «проти». Звісно, якби в місті був Лайонел, вона б не витрачала часу із цим чоловіком. Але Лайонел, який часто слугував її якорем і який хотів, щоб вона розлучилася з Мелом, щоб він сам одружився з нею, Сінді… Лайонел був у Цинциннаті (чи в Колумбусі?), займався чимсь, чим архітектори займаються, коли їздять у діло­ві поїздки, і проведе там ще днів десять або й більше.

Мел не знав про Лайонела, принаймні нічого певного, хоча Сінді припускала, що Мел може підозрювати наявність у неї коханця. Паралельно вона мала думку, що її чоловік не надто цим і переймається. Таким чином, він міг зосе­реджуватися на аеропорту, аж до повного відмежування Сінді; на тому довбаному аеропорту, що завдає у п’ятдесят разів більше шкоди їхньому шлюбу, ніж якась коханка.

Так було не завжди.

На початку їхнього подружнього життя, невдовзі після того, як Мел покинув ВМС, Сінді пишалася його амбі­ціями. Пізніше, коли Мел спритно піднімався щаблями авіаційного керівництва, вона тішилася кожним його підвищенням, новим призначенням. Разом з авторитетом Мела зростав авторитет і Сінді — особливо соціальний, і в ті дні вони мало не щовечора відвідували якісь суспільно-благодійні заходи. Від імені їх обох Сінді приймала запрошення на коктейльні вечірки, приватні вечері, прем’єри, благодійні звані вечори… і якщо на одну ніч випадало дві оказії, Сінді з уміннями фахівчині визначала, яка важливіша, й відмовлялася від іншої. Такі виходи в люди, знайомства з поважними персонами були важливі для чоловіка на підйомі його кар’єри. Навіть Мел це розумів. Він погоджувався з усім, що організовувала Сінді, без будь-яких скарг.

Проблема була в тому, як зараз усвідомлювала Сінді, що вони з Мелом мали дві різні мети на далеке майбутнє. Мел вважав їхнє світське життя одним із засобів задоволення своїх професійних амбіцій; його кар’єра посідала найвище місце, а ці налагодження контактів — лише інструмент, який зрештою стане зайвим. Сінді, зі свого боку, вважала Мелову кар’єру перепусткою до ще пишнішого — на вищому рівні — світського життя. Згадуючи це, вона ви­сновувала, що якби вони з самого початку краще розуміли погляди одне одного, то дійшли б компромісу. На жаль, цього не сталося.

Їхні розбіжності в поглядах випливли на поверхню, коли Мела — на додачу до посади генерального директора аеропорту Лінкольна — обрали президентом Ради операторів аеропортів. Коли Сінді усвідомила, що діяльність та вплив її чоловіка тепер поширюються і на Вашинґтон, то просто нетямилася зі щастя. Подальші запрошення до Білого дому, близькі стосунки з президентом Кеннеді змусили Сінді припускати, що