Читати книгу - "Повітряний замок, що вибухнув"

— Це найважливіша зброя з арсеналу Лісбет. Вона їй необхідна.

Андерс Юнассон підозріло поглянув на кишеньковий комп’ютер.

— Чому б не передати його її адвокату?

— Тому що лише Лісбет знає, як дістатися до доказів.

Андерс Юнассон довго сидів мовчки, не торкаючись до комп’ютера.

— Дозвольте мені розповісти вам про доктора Петера Телебор’яна, — сказав Мікаель, дістаючи папку, де в нього зберігався весь важливий матеріал.

Вони просиділи, стиха перемовляючись, понад дві години.

На початку дев’ятої вечора, в суботу, Драґан Арманський покинув офіс «Мілтон сек’юриті» і дійшов до синагоги парафії Сьодер, розташованої на Санкт-Польсґатан. Він подзвонив, відрекомендувався, і рабин особисто впустив його досередини.

— У мене тут призначена зустріч із знайомим, — сказав Арманський.

— Вам на другий поверх. Я вас проведу.

Рабин запропонував Арманському ярмулку, яку той нерішуче все ж начепив. Він виховувався в мусульманських традиціях, тож носіння ярмулки і відвідини синагоги до щоденних звичаїв його сім’ї не входили. З ярмулкою на голові він почувався незручно.

Ян Бубланськи теж був у ярмулці.

— Привіт, Драґане. Спасибі, що знайшов час. Я попросив рабина виділити нам кімнату, щоб ніхто не заважав розмовляти.

Арманський усівся навпроти Бубланськи.

— Очевидно, у тебе є вагомі причини для такої таємничості.

— Я не ходитиму околяса. Мені відомо, що ти друг Лісбет Саландер.

Арманський кивнув.

— Я хочу знати, що ви з Блумквістом затіваєте, щоб допомогти Саландер.

— Чому ти думаєш, що ми щось затіваємо?

— Тому що прокурор Ріхард Екстрьом дюжину разів запитав мене, якою мірою ви в «Мілтон сек’юриті» в курсі розслідування справи Саландер. Він цікавиться не для жарту і непокоїться, аби ти не викинув чогось такого, що вплине на позицію ЗМІ.

— Гм.

— А коли Екстрьом непокоїться, отже, він побоюється або знає, що ти щось затіваєш. Або, принаймні, що теж можливо, розмовляв з кимсь, хто цього боїться.

— З кимсь?

— Драґане, не гратимемо в хованки. Ти знаєш, що стосовно Саландер у дев'яносто першому році було вчинено протизаконні дії, і я побоююся, що під час суду це повториться знову.

— Ти — поліцейський у демократичному суспільстві. Якщо маєш якусь інформацію, тобі слід діяти.

Бубланськи кивнув.

— Я й збираюся діяти. Питання в тому, як.

— Розтлумач, чого ти хочеш.

— Я хочу знати, що ви з Блумквістом задумали. Здається мені, ви не сидите склавши руки.

— Це складно. Звідки мені знати, чи можу я тобі довіряти?

— Існує звіт дев’яносто першого року, який виявив Мікаель Блумквіст.

— Я з ним ознайомився.

— У мене більше немає доступу до звіту.

— У мене теж. Обидва примірники, що були в Блумквіста і його сестри, зникли.

— Зникли? — перепитав Бубланськи.

— Примірник Блумквіста викрали, вдершись до його квартири, а копія Анніки Джанніні пропала під час розбійного нападу на неї в Ґетеборзі. Все це сталося того ж дня, коли вбили Залаченка.

Бубланськи надовго замовк.

— Чому нам про це нічого невідомо?

— Як сказав Мікаель Блумквіст: для публікації існує лише один потрібний момент і незліченна безліч помилкових.

— Але ви… він збирається щось опублікувати?

Арманський коротко кивнув.

— Напад у Ґетеборзі й квартирний грабунок тут, у Стокгольмі. Все одним днем. Це означає, що наші супротивники діють дуже організовано, — сказав Бубланськи.

— Крім того, мені, мабуть, слід згадати, що ми маємо докази того, що телефон Джанніні прослуховується.

— Хтось іде на численні порушення закону.

— Отже, питання в тому, хто наші противники, — сказав Драґан Арманський.

— Я теж про це розмірковую. Зовні все виглядає так, ніби в замовчанні звіту Бйорка зацікавлені в СЕПО. Але, Драґане… Адже ми говоримо про Службу безпеки Швеції. Це державне відомство. Я не можу повірити в те, що СЕПО може таке санкціонувати. Не думаю навіть, що вони здатні на щось подібне.

— Розумію. Мені теж важко з цим змиритися. Не кажучи вже про той факт, що хтось з’являється в Сальгренську лікарню і відстрілює Залаченку голову.

Бубланськи мовчав.

— І водночас з доброго дива вішається Гуннар Бйорк, — забив Арманський останній цвях.

— Отже, ви вважаєте, що йдеться про організовані вбивства. Я знайомий з Маркусом Ерландером, який проводив розслідування в Ґетеборзі. Він не виявив жодних аргументів на користь того, що тамошнє вбивство могло бути чимось іншим, окрім імпульсивної дії хворої людини. А ми скрупульозно досліджували смерть Бйорка — все вказує на самогубство.

Арманський кивнув.

— Еверт Гульберґ, сімдесяти восьми років, хворий на рак, що вже помирав і проходив за декілька місяців до вбивства курс лікування від клінічної депресії. Я посадив Фреклунда розкопувати все, що можна знайти про Гульберґа в офіційних документах.

— І?

— Він служив в армії в Карлскруні в сорокові роки, потім вивчав юриспруденцію і поступово став консультантом з податкових справ у сфері приватного підприємництва. У нього протягом приблизно тридцяти років був офіс у Стокгольмі; тримався в тіні, приватні клієнти… хай би хто вони там були. У дев'яносто першому році вийшов на пенсію, в дев’яносто четвертому переїхав до себе додому в Лахольм… Нічого особливого.

— Але?

— Деякі деталі збивають з пантелику. Фреклунд не може виявити жодного посилання на Гульберґа в будь-якому контексті. Він ніколи не згадувався в жодній з газет, і ніхто не знає, хто був його клієнтом. Коротше, ані найменшого сліду його професійної діяльності.

— Що ти хочеш сказати?

— Напрошується думка про СЕПО. Залаченко був російським перебіжчиком, і кому ж було ним займатися, як не СЕПО. Далі — можливість організувати в дев’яносто першому році поміщення Лісбет Саландер до психлікарні. Не кажучи вже про проникнення в квартиру, напади та прослуховування телефонів п’ятнадцятьма роками пізніше. Але я теж не думаю, що за цим стоїть СЕПО. Мікаель Блумквіст називає їх «Клубом Залаченка» — маленька групка сектантів, що складається з прибічників «холодної війни», яка, вичікуючи, ховається в якомусь темному коридорі СЕПО.

Бубланськи кивнув.

— І що ж нам робити?

Розділ 12

Неділя, 15 травня — понеділок, 16 травня

Вхопившись за мочку вуха, комісар Торстен Едклінт, начальник відділу охорони конституції при Службі державної безпеки, задумливо роздивлявся генерального директора поважного приватного охоронного підприємства «Мілтон сек’юриті», який ні з сього ні з того зателефонував йому і настійливо запросив на недільну вечерю до себе додому на острів Лідинґьо. Дружина Арманського Рітва подала чудову печеню. Вони попоїли, ввічливо розмовляючи. Едклінт увесь час гадав, що, власне, Арманському треба. Після вечері Рітва пішла дивитися телевізор, залишивши їх за столом самих. Тут Арманський неквапливо почав розповідати історію Лісбет Саландер.

Едклінт повільно обертав у руках келих з червоним вином.

Драґан Арманський не дурень. Це