Читати книгу - "Муза, Мар'яна Доля"

На роботу я повинна була виходити в понеділок, а в неділю увечері пролунав телефонний дзвінок.

Я саме приготувала вечерю і прасувала на завтра сукню. Хотіла виглядати бездоганно у перший робочий день. А перед цим сходила в перукарню і без жалю обрізала своє довге волосся, зробивши модну стрижку.

Як не дивно, після цього вчинку мені полегшало. Тепер із дзеркала на мене дивилася молода дівчина, а не підтоптана тітка. Крім нової зачіски, я ще не втрималася і придбала яскраву помаду та туш. Досі косметикою майже не користувалася, бо Олег бурчав, що йому більше до вподоби природна краса. І от тепер довелося згадувати, як підводити очі та фарбувати губи.

Виявляється, я була цілком симпатична. Чому тоді не помічала цього, жила вісім років, немов у зачарованій башті? 

Я зітхнула і вимкнула праску, узяла випрасовану сукню й повісила до шафи. Саме цієї миті й задзвенів телефон. Не мобільний, а стаціонарний. Гучно, вимогливо, немов сердитий ревізор зайшов до моєї ( хоча насправді зовсім не моєї) квартири. І я здригнулася від недоброго передчуття. Подумалося, що це телефонує Олег, певно, його пасія наполягає на тому, аби виселити нас із Яриком із дому, і самій перебратися сюди. 

"Була у лисички хатка крижана, а в зайчика луб'яна", — невідомо звідки спливли в пам'яті рядки з дитячої казки, яку я колись читала синові. 

***

Я підійшла до столу і взяла слухавку.

— Алло…

— Аліно, привіт! — почулося через шипіння та хрускіт якихось поміх. — Як поживаєш?

Я впізнала голос Віктора — Олегового колеги, теж художника. Вони, правда, працювали у різних жанрах: Олег спеціалізувався на старих добрих портретах, через що й мав добрий заробіток, а Віктор малював абстрактні полотна в стилі Сальвадора Далі, які люди не розуміли, тому й не купували. Втім, їхній автор не засмучувався через такі дрібниці. Він зауважував, що до всіх геніїв слава приходить після їхньої смерті. І що він, Віктор, колись теж буде шалено популярним, і його картини купуватимуть за тисячі… та де там, за мільйони доларів на всесвітньо відомих аукціонах.

Поки що Олегів однокашник перебивався скромними виставками в будинках культури райцентрів та стояв зі своїми "нетлінками" на Андріївському узвозі, чекаючи на якогось багатого цінителя мистецтва, який придбав би його картину. Та наразі купували його химерні натюрморти хіба друзі й знайомі, аби якось підтримати невдаху-художника.

Десь і в нас на кухні висіла картина Віктора, яка зображувала дивний синій куб, що плив хвилями салатового моря, а на ньому сидів яскраво-червоний чи то півень, чи папуга. При погляді на цю картину мене починало злегка нудити, але це не показник її якості, просто в мене з дитячих років був слабкий вестибулярний апарат, а дивні пропорції зображених на картині предметів не сприяли його зміцненню.

Але щось я трохи відволіклася від своєї розповіді… Якщо коротко, то Віктор, на мою думку, трохи заздрив Олегові, який мав набагато більший від нього успіх. Останнім часом вони майже не спілкувалися. Тому я й здивувалася, почувши його голос у телефонній слухавці.

— Дякую, все добре, — відповіла спокійно.

— Я тут бачив сьогодні Олега… — він зам'явся, немов не знав, які підібрати слова.

— Мабуть, із його новою музою? — я вирішила дати зрозуміти, що все знаю. Не хотіла, щоб він зараз починав мене інформувати про особисте життя мого чоловіка. Ніколи не любила оцих усіх цікавих: "А ти знаєш?... Ой, я тобі співчуваю, а він такий падлюка! … ну нічого, закон бумеранга ще ніхто не відміняв!"

Правда, такими балачками звичайно відзначалося жіноцтво. Проте творчі люди — вони навіть якщо й належать до сильної статі, часто мають істероїдний тип характеру, тобто поводять себе, як тітоньки на лавці. Я останнім часом цікавилася психологією і багато читала книг жанру нонфікшн, тож могла трохи про це розповісти.

— Та як сказати, не з новою, а зі старою… І не з музою, а з… — він коротко реготнув, — музом? Кумедно звучить, чи не так?

— Ти що, випив? — мені здалося, він не просто пригубив чарчину, а добряче таки перебрав. 

— Зовсім трохи, але це не має жодного значення. Я хотів спитати, може, тобі потрібна якась допомога? Ти будеш подавати на розлучення? В мене є знайомий адвокат, який спеціалізується на справах про розірвання шлюбу. Можу дати його телефон. Треба Олега обдерти, як липку, бо де ж це видано — так чинити з жінкою!

У його голосі лунало награне обурення, і весь він цієї миті видавався мені вкрай неприємним, якимось слизьким, як вуж.

— Дякую, але я якось сама розберуся, — обірвала я його нещирі співчуття.

— Ну, це ти даремно, адже можна таку тактику судового процесу вибудувати, як цукерочка! Чоловік морочив тобі голову, вдавав щирого сім'янина, а сам у цей час тягався по барах з різними голубками! 

— Що за маячня! — я виглянула до сусідньої кімнати, де Ярик дивився телевізор, і щільніше причинила двері. Захотілося послати Віктора всерйоз і не вибираючи культурних слів, а при дитині робити це було некомільфо. — Які ще голубки? Що ти плетеш? 

— А ти що, не знала? — Віктор зробив театральну паузу, і я уявила, як він сидить у своєму улюбленому потертому кріслі з пляшкою пива і пачкою чіпсів, а навколо розставлені його недолугі витвори в перемішку з брудним посудом. Мене аж занудило від цієї картини.

— А що я мала знати? — наростало бажання натиснути на "відбій" і припинити цю безглузду розмову, проте я вже не заспокоїлася б, поки не вияснила все до кінця.

— Те, що твій багатий чоловік насправді гей. Я думав, що для тебе це не секрет. Та всі наші знайомі в курсі, що до того, як одружився з тобою, він вів спільне господарство з чоловіком. Його "коханого" звуть Стас, він якийсь мажор, з багатої сім'ї, батьки працювали в дипломатичному посольстві. Ото Стас і давав йому гроші на всі його виставки і промо-акції. А потім вони чомусь побили горшки, і Стас поїхав жити за кордон…

Я раптом пригадала своє весілля, і випадково почуту розмову двох п'яненьких гостей. Там точно пролунало це ім'я — Стас, і ще вони, здається, дивувалися, коли Олег встиг зі мною познайомитися, ще й дитину зробити. Бо тоді всі думали, що Ярик — його рідний син…