Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Розколини, Ненсі Х'юстон 📚 - Українською

Читати книгу - "Розколини, Ненсі Х'юстон"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Розколини" автора Ненсі Х'юстон. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 74 75
Перейти на сторінку:
нашого дому зупинилось авто місіс Мулик. Цього разу з нею було двоє чоловіків, один із них чорношкірий, з чого Янек зробив висновок, що всі вони — американці. Мама від самого ранку не виходила зі своєї кімнати, не обідала з нами, та коли у двері подзвонили, вона вийшла зачесана й нафарбована, я бачила, що вона щосили намагається зберегти самовладання, та, побачивши Хельґу і Йоганна, які спускалися сходами з нашими валізами, мама не витримала, з її горла знову вихопився той страшний горловий звук, що йшов неначе з глибин землі. Вона кинулася до мене, міцно пригорнула, стогнучи «Крістіна, Крістіна»; чоловіки понесли валізи до авта, Йоганн мовчки пішов за ними, не подякувавши й не попрощавшись ні з мамою, ні з Ґретою, ні з Хельґою, ні з бабусею. Місіс Мулик підійшла й тихим, але твердим голосом стала переконувати маму відпустити мене, і я, правду кажучи, відчула полегшення, бо вже почала задихатися.

Коли двері за нами зачинилися, у матері вихопився довгий пронизливий крик, що відлунював у коридорі. Цікаві сусідки прочинили двері, щоб подивитися на нас, а фрау Веберн, не ховаючись, вийшла на ганок, стала, схрестивши руки, її погляд ніби намагався спопелити нас, та місіс Мулик, дивлячись просто перед собою, як балерина, тихо сказала мені:

— Не бійся, Кларисо.

Чоловіки сіли спереду, я опинилася на задньому сидінні між Янеком і дамою, поїздка здавалася нескінченною, була спекотна серпнева днина, і я обливалася потом. Дідусь розповідав, що піт — це система охолодження тіла, піт вироб­ляють залози, що містяться на лобі, під пахвами і ще не пам’ятаю де, він випаровується, й тіло охолоджується, та сьогодні він не випаровувався, а стікав і стікав по мені. Всі мовчали, та я помітила, що Янек знову зціпив зуби. Я заплющила очі, вдаючи, що сплю, й нишком поглядала на місіс Мулик крізь вії: я з подивом побачила, що та мало не плаче, й подумала, що їй чому плакати, напевне, у всіх людей є причини, щоб плакати, навіть у американців. Зрештою я заснула, поклавши голову на плече Йоганна.

Авто зупинилося перед якимось будинком, я піднялася на ґанок, посмикала ручку дверей, вони виявилися не зачиненими, і я, тремтячи від нетерплячки, переступила поріг, пройшла коридором й опинилася в яскраво освітленій залі, де спиною до мене стояла якась жінка. «Нарешті, нарешті! — подумала я. — Нарешті я знайшла свою справжню маму!» «Мамо!» — гукнула я, але жінка нічого не відповіла, навіть не обернулася до мене, я підійшла до неї, доторкнулася до її руки й запитала: «Мамо?» — але жінка виявилася кам’яною.

Коли я прокинулася, то побачила, що ми приїхали, було вже поночі, голова у мене була важка, мені хотілося піпі. Коли ми вибиралися з авта, Янек прошепотів:

— Я бачив монахинь, у мене про них погані спогади, тому я не затримаюся тут надовго.

— Вони вбрані в коричневе?

— Ні, в чорно-біле. Але точно німкені.

Чоловіки понесли кудись наші валізи.

— Ви проведете якийсь час у цьому центрі, — пояснила місіс Мулик, заходячи з нами в дім. — Потрібен певний час, щоб привести до ладу ваші документи. Спальня дівчаток — ліворуч, хлопчиків — праворуч, але ви щодня бачитиметеся під час їжі, принаймні поки ми не знайдемо вам родини.

— Родини? — вигукнув Йоганн. — Ви хотіли сказати — знайдете наші родини?

— Авжеж, авжеж, — відказала дама, слухаючи краєм вуха. — На жаль, справи не завжди йдуть так швидко, як нам би хотілося. Віднесіть речі й приходьте з іншими на вечерю. Їдальня отам.

Вона пішла... так квапливо, що я подумала, чи не збирається вона знову заплакати. Я геть не розуміла, що відбувається.

Зайшовши до спальні дівчаток, я відразу побачила свою валізу, що лежала на ліжку. Я підбігла до ліжка, схопила валізу, гарячково намагалася її відкрити, руки стали незграбні, але врешті мені це таки вдалося.

Жодного сліду Аннабелли. Марно я рилася й перевертала речі — її не було. Згорнувшись калачиком, я притисла кулаки до очей і прошепотіла крізь зціплені зуби: що ж зі мною буде? У мене залишився тільки Янек, та й його в мене незабаром віднімуть.

Янек сказав, що ми в монастирі, тому будівлі й схожі на церкви: добрі сестри-німкені допомагали американцям. Мене познайомили з іншими дітьми, що мешкали в центрі, та мене вони не зацікавили: пригнічені сімна­дцять дівчаток і двадцять дев’ять хлопчиків від чотирьох до чотирнадцяти років. Нікому з нас не хотілося залишатися тут, адже це була не справжня домівка, а лише проміжна зупинка між минулим і майбутнім. Всі ми постійно думали про минуле — мені хотілося повернутись до колишнього життя з годинником на дзвіниці, каруселлю, вітрячками, церквою, гойдалкою, скринькою з коштовностями, піаніно, дрезденськими листівками, адже майбутнє — це був величезний знак питання.

— А як місіс Мулик дізналася про мою родимку?

— Напевне, десь є твоя особиста справа. Мабуть, вона в неї заглянула.

— Але що це означає?

— Не знаю.

Почалися нові будні, один день змінював інший. Вранці, заправивши ліжка й зробивши зарядку, ми виходили до селища на прогулянку. Після полудня нас розподіляли на невеликі групи, і ми йшли на уроки. Я вмирала з нудьги, бо мої ровесниці не вміли навіть читати, й мені доводилося все вивчати з нуля; я хотіла б помріяти, щоб відволіктися, але не знала, про що, кожен порух думок заходив у глухий кут, оскільки я була не тією, ким себе вважала, і не знала, хто я. Після уроку читання у мене був урок англійської, на який ходили тільки я та ще двоє дівчаток, учителя звали містер Вайт, і це було кумедно, адже він був чорношкірим, він був американським негром, і шкіра в нього була шоколадного кольору, окрім долонь і губ — вони були коричнево-рожевими чи рожевувато-коричневими. Він навчав нас вимовляти mummy та daddy, please та thank you, what a nice day таI am your daughter. Він казав, що в мене чудова вимова й ідеальний слух.

— Тебе теж навчають англійської?

— Ні.

— А навіщо мене навчають?

— Не знаю, сестричко.

Тепер Янек називав мене сестрою, бо не знав, як до мене звертатися; хтозна, може, місіс Мулик мала рацію щодо «Клариси»?

Наближався мій сьомий день народження, та я про це навіть не згадувала.

Вночі в ліжку товариством мені слугувало власне тіло. Я рахувала й перераховувала пальці на руках і ногах, намагаючись повторити фокус, якого мене навчив дідусь, у нього виходило одинадцять пальців, але задурити голову самій собі

1 ... 74 75
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Розколини, Ненсі Х'юстон», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Розколини, Ненсі Х'юстон"