Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Розколини, Ненсі Х'юстон 📚 - Українською

Читати книгу - "Розколини, Ненсі Х'юстон"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Розколини" автора Ненсі Х'юстон. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 74 75
Перейти на сторінку:
було складно. Я длубалась у носі — це була одна з тих штук, якими можна займатися, коли тебе ніхто не бачить. Я вичищала грязюку з пупа, обстежувала гарячу щілинку між ніг, а потім нюхала й облизувала пальці. Інколи я намагалася скрізь облизувати себе, як кицька вилизує своїх кошенят, але до багатьох частин тіла дотягнутись язиком не могла. Вивертаючи нижню губу, я згадувала, як дідусь говорив, коли я бувала набурмосена: «Як ти відкопилила губу, дивись, не перечепись об неї, Крістіно!» Це нагадувало мені жарт, коли він питав: «Можете висунути язик і торкнутися носа?» Ми сміялися до сліз, спостерігаючи, як люди, скосивши очі, відчайдушно намагаються дотягтися до носа язиком, а потім дідусь говорив: «Дивіться, це ж легко!» — й, висунувши кінчик язика, торкався носа вказівним пальцем.

Я погладжувала свою родимку, мугикаючи під ковдрою, раз на тиждень я проспівувала всі пісні зі свого репертуару, не плутаючи строфи, бо не хотіла їх забувати, я безгучно співала годинами, інші дівчатка стогнали і сопіли уві сні, й це мені заважало, тому, коли пісні закінчувалися, я повторювала таблицю множення, а потім абетку задом наперед, щоразу дедалі швидше, за кілька тижнів я вже могла по­вторювати її однаково швидко як уперед, так і в зворотному напрямку, хоч і не уявляла, де мені може стати в пригоді подібне досягнення.

Листя на деревах жовкнуло й темніло, скручувалося, тріс­калося, і вітер скидав його на землю. Ніколи мені ще не було так сумно, як тоді: стоячи біля вікна спальні, я спостерігала, як листочки тьмяніють і, кружляючи, падають на землю; моє життя теж потьмяніло, й мені інколи теж хотілося скрутитись, як листок, упасти, обхопивши руками голову, і вмерти.

І ось настало 18 жовтня — день Великого повороту; ми з Янеком уже два місяці жили в центрі, за цей час багатьох дітей забрали, багатьох привезли, настав час і нас забрати.

— Ну... — почав Янек, коли ми зустрілися побалакати після вечері.

Ми сиділи поруч на ґанку, було вже темно, та ще й холодно. Я не вдягла пальта, проте це було мені на руку — я могла собі труситись, а саме цього мені тоді й хотілося.

— Ну... — повторив Янек, утупившись у якусь точку в себе під ногами, хоча насправді там нічого не було. — Вони сказали, що з тобою буде?

— Так. А тобі?

— Так.

— Розкажи.

— Спочатку ти.

— Ні, ти.

Я бачила, як у нього під шкірою ходять жовна, потім він зціпив зуби, щоб жодне слово не злетіло з язика.

— Янеку, розкажи мені...

У нього вихопилося напівзітхання-напівридання, він затамував подих, знову вдихнув і надовго затамував подих, нарешті сказав:

— Мої батьки загинули, і брат, і вся родина, вони знають напевне, що нікого не лишилося... Тож мене відправлять до пансіону.

— Що? Куди?

Він щосили стиснув коліна, та в темряві мені не видно було, чи побіліли в нього суглоби пальців, зазвичай вони біліють, коли їх сильно стискаєш, бо кістки притискаються до шкіри, відсовуючи кровоносні судини, здається, це так пояснювали.

— Куди, Янеку?

— До Познані. Мій дядько живе в Познані. Вони хочуть відправити мене до нього наступного тижня.

— А твої батьки... як вони загинули?

— Вони не сказали. Сказали, що впевнені в цьому, але доказів не надали. Сказали, що я маю вірити їм на слово, їхати до Познані, і що це для мого ж блага.

Ми надовго замовкли, тиша обволікала слова Янека, заколисуючи їх.

— А ти? — запитав Янек, коли тиша стала нестерпною. Я збиралася з духом, після моїх слів ми, вочевидь, мовчатимемо ще довше.

— Мене відправляють до Канади.

— До Канади? Чому? Я гадав, вони знають, хто твої справжні батьки!

— Тут щось дивне, Янеку. Коли я очікувала в коридорі, то чула, як вони всі сперечалися в кабінеті директора, вони говорили, кричали англійською, повторювали не раз, і я змогла розібрати слова. Директор сказав: «А як же лист її матері?» — а місіс Мулик сказала: «Україна під владою червоних». Директор: «Але ж лист...», — а місіс Мулик: «Цього листа не було, зрозуміло? І мови бути не може, щоб відправити Кларису до червоних!» Що це означає?

— Гадаю, вони мали на увазі росіян, — відповів Янек.

— Потім мене покликали до кабінету... директор вийшов. Місіс Мулик сказала, що в неї до мене особливі почуття, адже вона теж українка... В Торонто у неї є друзі-українці, лікар на прізвище Крисватий із дружиною, дітей у них немає, і вони охоче вдочерять мене. Таким чином, як вона сказала, я житиму у великій заможній країні серед мого народу і носитиму прізвище Крисвата.

Янек довго мовчав, а мені того й треба було.

Потім промовив:

— Познань, Торонто.

Я вслухалась, як він вимовляв назви міст, де ми житимемо, й на мене навалився якийсь тягар, який давив, притискаючи мене до холодних цементних сходів, на яких ми сиділи, і мені здавалося, що я вже ніколи не зможу підвестися.

— Бути цього не може, — прошепотіла я.

Янек обернувся, відкинув волосся з мого обличчя, легенько провів по ньому пальцями, неначе сліпий.

— Слухай уважно, панно Крисвата, — нарешті заговорив він. — Вони можуть відправити мене до Познані, а тебе — до Торонто, можуть змінити нам імена, дати фальшиві документи, фальшивих батьків і фальшиву національність, але одного вони не можуть — розлучити нас. Зрозуміла? Ми завжди, завжди будемо разом, і нічого вони з цим не вдіють. Ми знаємо, хто ми насправді, і ми тут і зараз виберемо собі справжні імена, якими й будемо зватися віднині. Готова, сестричко?

Я ледь помітно кивнула.

— Гаразд, — сказав Янек.

Ухопивши мою ліву руку, він закасав рукав мого светра й поцілував родимку. Губи в нього були крижані, він трусився всім тілом.

— Я з тобою... тут, — заговорив він. — Моє справжнє ім’я — Лют, бо мій батько виготовляв лютні в Щецині. Моє ім’я — назва цього інструмента, воно однаково звучить усіма мовами. Доторкнися сюди чи просто подумай про це — і ти відчуєш, як я бриню в тобі, наче струни лютні, я підіграватиму тобі, коли ти співатимеш. Лют, Лют, Лют. Повтори.

— Лют, — промовила я. — Лют, Лют.

— А тепер ти. Вибери собі ім’я.

Ім’я пурхнуло до мене саме, немов пташка, я прошепотіла:

— Ерра.

— Ерра, — повторив він. — Ерра. Те, що треба. Я забираю Ерру з собою до Познані, а ти забираєш Люта в Торонто. Ерра і Лют. Подобається?

— Лют

1 ... 74 75
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Розколини, Ненсі Х'юстон», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Розколини, Ненсі Х'юстон"