Читати книгу - "Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі"

в одному напрямі: прийшов такий самий чоловік, як ти, до того ж симпатичний, до того ж ввічливий і гарний. Він хоче марнотратити життя в Тифлісі — у столиці своєї батьківщини, йому цікаво побачити вищий світ, пізнати людей. Він шукав те, що я мав завжди, як же дозволити йому платити за це, адже наше спільне життя не могло внести істотних змін у мій бюджет, я був безтурботний, і витрати аж ніяк не обтяжували мене. Єдине, що трохи непокоїло мене,— це отой документ. Ясно, що Арзнєву Мускіа він потрібен для моєї безпеки, але я звик жити безтурботно й не бажав застраховувати документами своє щастя. Та й взагалі, що могло статися при моєму авторитетові в громаді, впливові, численних знайомих і друзях? Яка неприємність могла нам загрожувати? В яких сильцях могли б ми заплутатися? Та хоч би як я поставився до того документа, я розумів, що Арзнєв Мускіа нізащо від нього не відмовиться. Він не схожий на людину, яка згодиться платити за свої забаганки чужими грошима. Я довго вагався. Нарешті вирішив скласти той документ, перший примірник віддати Мускіа, а другим не користуватися ніколи і по завершенні всіх справ повернути йому гроші.

Я прийняв клієнтів, які чекали на мене, годин через дві відпустив їх, як мені здавалося, примиреними і заспокоєними й заходився складати документ.

Арзнєв Мускіа, як ми й домовилися, прийшов на другий день у призначений час, увійшов до мене, всміхаючись, наче був знічений своєю вчорашньою пропозицією. Одягнений він був по-європейському, гарно й елегантно.

Арзнєв Мускіа уважно прочитав документ, який я йому подав, кивнув головою на знак згоди й спитав:

— Тут залишено місце для зазначення суми. Скільки грошей я маю внести?

Я засміявся.

— Я не взяв би з вас і карбованця, але бачу, мені не пощастить вас умовити. Нехай буде стільки, скільки ви вважаєте за потрібне.

— Двадцяти тисяч вистачить? У мене з собою лише тридцять. Десять я залишу собі про всяк випадок.

— Що ви сказали?..— здивувався я, бо на той час за двадцять тисяч можна було купити прекрасний маєток.

— Я хочу, князю, щоб ми були вільні в грошах.

«Це ще добре, що цей наївний чоловік попав до мене, а то бог знає, що лишилося б від його статку»,— подумав я.

— Ні, батоно Арзнєв, я візьму з вас три тисячі, не більше. Якщо цього не вистачить, можна буде докласти ще.

— Дешевий, виявляється, мій товар,— тихо мовив Мускіа, дістаючи із спідньої кишені гроші й кладучи їх на стіл.

Я заповнив місце, залишене для суми. Мускіа підписав документ і сховав оригінал. У нього був гарний чіткий почерк, але трохи нервовий, позбавлений спокою.

— Ну що ж, пане Арзнєв, віднині наш контракт набирає сили! — урочисто сказав я і подзвонив.

Секретар приніс шампанське й фісташки. Корок ударив у стелю. Піна полилася з келеха на сліпучо-білу серветку.

— Побажаємо успіху один одному, кожному зокрема і нам обом разом! — сказав Мускіа, цокаючись зі мною.

Секретар передав йому прибуткову касову квитанцію.

— Як у вас з європейським одягом? — спитав я.

— Коли я приїхав сюди, то пошив у Паперно чотири костюми,— сказав Мускіа.— Якщо цього мало чи кравець не годиться, я пошию ще. Та коли який одягати, маєте мені підказувати ви.

— Звичайно... Але кравець гарний і костюмів досить. А де ви зупинилися, пане Арзнєв?

— У готелі Ветцеля. Перший поверх, четвертий номер.

— У тому номері місяць тому жив мосьє Дорньє — французький багатий купець і нафтопромисловець. Зручний номер. З чого ж ми почнемо, батоно Арзнєв?

— Це вам вирішувати, Іраклію-батоно,— всміхнувся Мускіа.— Бачите, я з самого початку підкоряюся вам, і так буде завжди...

Ми провели разом лише тижнів два, а по тому він зник. Але він пройшов крізь мою душу, і слід від нього — як борозна. Цей чоловік народжений був для того, щоб поневолювати, підкоряти людей, котрих зустрічав на своєму шляху. Дивно, але й досі живе в мені те давнє почуття — суміш гострої, невиразної, так і не задоволеної цікавості, палкого інтересу, які він викликав у перший день нашого знайомства.

А зараз я, ви бачите, дуже старий, хоч Всевишній не позбавив мене пам’яті. Атож, я пам’ятаю все, але не розповідатиму вам про це, тому що в мене є зшитки... Ось відкрийте отой ящик... Так, отой... Там зшитки різного кольору, старі зшитки, тоненькі... Так-так! Дякую вам, молодий чоловіче! Ці зшитки ліпше за мене пам’ятають те, що було колись. Звісно, я писав не для того, щоб друкувати... Ні. Я писав для себе, і мені було приємно згадувати той час і того чоловіка, певно, тому, що я згадував свою молодість, а молодість завжди приємно згадувати... Сідайте й читайте. Якщо треба, перепишіть... А я? Е-ех! Старість — не радість.