Читати книгу - "Снігопад, Ніл Стівенсон"

— Я хочу, щоб ти лишилася. Давай підемо зі мною, я запропоную тобі чогось випити. Ти ж, певно, хочеш пити?

— Мені вже час, — відмовляється Y. Т., підводячись.

— Мушу озвучити певні заперечення з цього приводу, — Верховний Жрець виступає вперед. Він каже це без злості, намагається вдавати із себе татка. — Бо це не найкраще для тебе рішення.

— Звідки знаєш? Ти в нас що, син маминої подруги?

— Усе добре. Ти не мусиш погоджуватися. Але давай підемо до багаття і поговоримо.

— Давайте ви від’їбетеся від Y. Т., поки вона не перейшла до самооборони, — радить Y. Т.

Усі троє галайбалаїв на крок відступають. Майже одночасно. Верховний Жрець заспокійливо підносить руки.

— Вибач, якщо тобі довелося відчути загрозу з нашого боку.

— Хлопці, та ви просто схиблені, — Y. Т. знову перемикає окуляри на інфрачервоний.

В інфрачервоному спектрі вона бачить, що в третього галай-балая — того, що підійшов із Верховним Жерцем, в руках щось маленьке і напрочуд тепле.

Вона пришпилює його ліхтариком, тоненьким жовтим промінцем вихоплює з темряви горішню половину тулуба. Тіло брудне, тьмяне і майже не відбиває світла, але є там щось діамантово-блискуче і червоне, наче рубіновий стержень.

Підшкірна голка. Шприц, наповнений червоною рідиною. В інфрачервоному спектрі світить теплом. Свіжа кров.

Вона не зовсім шарить — навіщо їм гуляти зі шприцом, повним свіжої крови? Але побаченого для неї достатньо.

Рідкий кастет вилітає з банки довгим і тонким неоново-зеленим струменем, влучає чоловікові зі шприцом в лице, голова його різко смикається назад, ніби від сильного удару в перенісся, тільки що не чути жодного звуку. Тоді вона щедро вділяє ще один струмінь Верховному Жерцю. А жінка просто стоїть на місці, геть збентежена.

Y. Т. вискакує з каньйону так швидко, що, коли влітає у трафік, її швидкість мало відрізняється від швидкості навколишніх машин. Щойно вона міцно чіпляється до нічної фури із салатом, дзвонить мамі.

— Мамо, послухай. Ні, мамо, не зважай на шум. Так, я їду дорогою на скейті. Але мамо, послухай бодай секунду...

Їй доводиться скинути дзвінок — стара сучка не хоче розмовляти. З нею неможливо говорити. Намагається зв’язатися з Хіро. Це займає кілька хвилин, а тоді зв’язок з’являється.

— Алло! Алло! Алло! — кричить вона. Чує сигнал машини. Сигнал лунає з телефону.

— Алло?

— Це Y. Т.

— Як життя? — Цей чувак ніби трішки гальмо в особистих розмовах. Вона не дуже хоче говорити про те, як у неї життя. Вона чує ще один сигнал машини поверх голосу Хіро.

— Де ти, Хіро?

— Гуляю собі вулицями Л. А.

— Як ти можеш бути підключений і одночасно гуляти? — І тут до неї приходить розуміння жахливої дійсності: — Господи, ти ж не став химерою, правда?

— Ну, — мнеться Хіро. Він вагається, соромиться, ніби йому досі невтямки, що саме він зробив. — Я не те щоб став химерою. Пам’ятаєш, як ти мене вичитала, що я витрачаю всі гроші на комп’ютерні забавки?

— Ага.

— То я вирішив, що витрачаю замало, і купив собі поясний комп’ютер. Найменша машинка на світі, я просто йду собі вулицею, а він у мене на пузі. Шикардос.

— Ти химера!

— Так, але ж це не те саме, що вчепити на себе всю ту фігню...

— Ти химера! Слухай, я говорила з оптовичкою.

— Так?

— Вона каже, що була хакеркою. Побачила щось дивне в себе в комп’ютері. Тоді їй стало зле, вона вступила в секту і, зрештою, опинилася на Плоту.

— На Плоту? Не може бути.

— На «Ентерпрайзі». Вони беруть їхню кров, Хіро. Висмоктують з їхніх тіл. Вони заражають людей, коли вколюють їм кров хворих хакерів. А коли їхні вени стають непридатними, як у нарколиг, просто викидають і прилаштовують на континенті, де вони займаються гуртівнею.

— Це добре, — каже він. — Чудові новини.

— Вона сказала, що побачила якийсь шум на екрані комп’ютера, і від цього їй стало зле. Ти щось про це знаєш?

— Так. Це правда.

— Правда?

— Ага. Але ти можеш цим не перейматися. Таке загрожує лише хакерам.

На якусь мить вона скаженіє настільки, що їй відбирає мову.

— Моя мама програмує для федералів, мудло! Чого не попередив?

За пів години вона вже дома. Цього разу навіть не завдала собі клопоту змінити маскування, вривається в дім у простому і трохи моторошному чорному комбінезоні. Дорогою через коридор кидає дошку на підлогу. Хапає з полиці одну з маминих нагород — важку кришталеву штуку, насправді зроблену з пластику, — яку та отримала кілька років тому за лизання сраки свого федерального боса та проходження всіх тестів на поліграфі, і кидається до кабінету.

Мама на місці. Як завжди. Працює за комп’ютером. Зараз вона не дивиться на екран, проглядає якісь нотатки, що лежать у неї на колінах. Коли мама піднімає на неї погляд, Y. Т. розмахується і жбурляє кришталевий кубок. Він пролітає просто в мами над плечем, відстрибує від комп’ютерного столика, влучає в екран монітора. Офігенно. Y. Т. завжди мріяла це зробити. Вона зупиняється помилуватися своєю роботою, а вже по кількох секундах її мама вибухає цілою палітрою дурнуватих емоцій. Що ти робиш у цьому костюмі? Хіба я тобі не казала не їздити на скейті по справжніх дорогах? Не можна жбурляти вдома важкі предмети. Це моя заслужена нагорода. Навіщо ти розбила комп’ютер? Це власність уряду. І взагалі, що відбувається?

Y. T. знає, що це триватиме принаймні кілька хвилин, тож іде на кухню, хлюпає в обличчя водою, наливає собі склянку соку, дозволяючи мамі просто ходити за нею назирці і ганяти повітря у себе за плечима. Нарешті мама здається, капітулює перед мовчазною стратегією Y. Т.

— Я, бляха, щойно врятувала тобі життя, мамо, — каже Y. Т. — Могла б дати мені за це бодай печивко.

— Що ти таке верзеш?

— Розумієш, якби ви — люди твого віку — хоча б спробували триматися в курсі сучасних подій, вашим дітям не довелося б іти на такі крайнощі.

Розділ 35

«Земля» матеріалізується, велично обертаючись просто перед обличчям. Хіро простягає руку і береться за неї, повертає так, що