Читати книгу - "Бачу ціль, шукаю сенс, Ванда Кей"

Артур

У голові миготять думки, комбінації та плани.

Та тут, не інакше, осине гніздо, куди мене занесло волею випадку.

Міккі, який цілком може бути причетний до проникнення в мій номер, сам іде до мене в руки.

Не скористатися цим - треба бути круглим дурнем.

Він буквально за два кроки від мене і не підозрює, що перебуває у вразливому становищі.

Я стискаю кулаки, щоб побороти почуття нетерпіння. Докладаю неймовірних зусиль, щоб зберігати холоднокровність і не видати себе.

Злість, азарт, ейфорія від передчуття моменту затримання злочинця борються в мені, різко змінюючи один одного в безладному порядку.

 Ну треба ж - просто шукав зниклу газету, а в результаті натрапив на неблагонадійну особистість, за якою в'язниця плаче.

Як мені слід вчинити?

Перебувати замкненим у шафі тільки через забаганку покоївки, щоб не засмутити її стосунки з коханцем?

А якщо комедія затягнеться й інтимна близькість між коханцями триватиме довгий час?

Перший порив - покинути ненависний притулок, незважаючи ні на що, і повідомити чоловікові про підозру.

Але для цього обстановка надто вже делікатна.

І все таки переважає притаманна мені делікатність. Не відомо ще кому більше буде некомфортно від конфузу, якщо я з'явлюся раптово посеред кімнати в самий розпал любовної сцени.

Я переминаюся з однієї ноги на іншу, дотримуючись обережності.

«Тільки б не чхнути. Або не зачепити чортову вішалку.»

Лише секунда минає з моменту, коли я даю собі подібну установку.

Запахи чужих речей і нав'язливого парфуму роблять свою чорну справу - у носі стає лоскотно.

Докладаю зусиль, щоб подолати свербіж у носі, першіння в горлі, і зрештою лунає смачний, гучний «чих».

Йохана ковинька!

Відчиняю двері шафи, втрачати мені вже нічого і приймаю єдино правильне в даній ситуації рішення - діяти на випередження.

Міккі вже стоїть і оторопіло витріщається то на мене, то на свою Манюню.

- Сюрприз, - вимовляю безбарвним голосом.

- Ах ти, сука! - кричить він на Манюню. - Бач ти, розляглася. Стерво!

Дівчина вже встигла забитися в дальній кут ліжка, прикрившись простирадлом,

- Коханий...

- Заткнися!

- Рідний...

- Пащу закрий! Жопою крутиш, - волає Міккі. Кажи, сука, що він робить тут. Говори правду, а то вб'ю. Зраджуєш мене? - уся його увага до неї

- Ні, ні, - лепече дівчина, несамовито мотаючи головою з боку в бік. Ми нічого не робили, просто він зайшов сюди...

- Урою на... - скрегоче зубами чоловік, поки руки його тягнуться до штанів.

- А ти..., - його обличчя перекошується в гніві, коли він, одягнувшись, піднімає на мене очі... - Я ж тебе знаю.

Зриваю перші-ліпші під руку речі з вішалок і кидаю йому в обличчя, користуючись його замішанням.

Навалююся на негідника, блокуючи його руки. Як же я шкодую, що не маю при собі наручників.

Міккі із завидною спритністю вивертається з моєї хватки і заводить величезний кулак, щоб дати мені відсіч. Ухиляюся і викручую руку негідника.

Піднімаю погляд і бачу перед собою дуло пістолета.

Чорне дуло автоматичного пістолета в руках дівчини, спрямоване в мій бік. Чарівні риси її спотворені божевільною гримасою люті.

Маленька рука дівчини не може втримати руків'я і вона закликає до дії другу, щоб зафіксувати зброю строго в нерухомому стані.

Це не допомагає, руки її продовжують тремтіти, і пістолет ходуном ходить у повітрі.

- Гей! - вигукую я. - Ти чого це?

- Відпусти його, - плутаним голосом вимовляє дівчина. - Або я тебе прикінчу.

- Але ви не знаєте всього, - маю намір напоумити її, не в силах відвести погляду від дірочки в чорному вогнепальному предметі в її руках.

Міккі в моїх лещатах сміливішає і робить більш люту спробу звільнитися з мого захоплення. Даю йому чергового стусана, щоб вгамувався.

У такому замкнутому просторі, на мізерній відстані, яка нас розділяє, шанси мої отримати кулю цілком реальні.

- Це злочинець, - вказую головою на її коханця. Мною рухає бажання напоумити її і виправдати свої дії. - Я вам не зроблю нічого поганого, повірте.

Лунає гуркіт. Ще один. Двох попереджувальних пострілів достатньо, щоб я переконався в серйозності її намірів.

Плечі дівчини здригаються від ознобу.

Ковбасить її не по-дитячому.

Але не вічно ж вона лякатиме мене. Рано чи пізно одна з цих куль, які вона посилає куди завгодно, знайде притулок у тій чи іншій частині мого тіла.