Читати книгу - "Бачу ціль, шукаю сенс, Ванда Кей"

Розумію, що дівчина налаштована рішуче і піднімаю руки вгору. Настає момент реваншу для Міккі.

- Біжи, Міккі, - кричить покоївка не своїм голосом, тримаючи мене на прицілі.

Чоловік зникає з номера, а ми з дівчиною продовжуємо стояти один перед одним.

Чи є хоч найменша ймовірність того, що вона не наважиться натиснути на курок ще раз?

Доля різко повертається до мене задом - газета, за якою я полював, невідомо де і невідомо чи ціла, Міккі, чиє затримання було вже майже в мене в кишені, втік і життя мене самого висить на волосині.

Але найприкріше в усій цій історії - це бачити перелякані очі своєї візаві та розуміти, що якщо загину, то не в жорстокій сутичці з гідним супротивником.

«Наш колега загинув від руки дилетантки» - проносяться в моїй свідомості рядки майбутнього некролога і так мені стає прикро за себе, що наважуюсь на бездумний, але відчайдушний вчинок - кидаюсь на дівчину, на її руку з притиснутими пальцями до курка пістолета.

Вдається вибити його з її рук. Вона, наче тигриця, впивається зубами в моє зап'ястя, викликаючи дикий крик з моїх вуст.

Дівчина стоїть переді мною, задихаючись і зухвало виблискуючи очима.

Яскравий рум'янець гарячково горить на її щоках. Вона замотується в простирадло, важко дихаючи і стогнучи.

- Ти за це заплатиш, - крізь зціплені зуби страдницьки вимовляє вона.

- Послухайте, - звертаюся до неї, - я поліцейський і я на завданні. Опір марний.

Моя жалюгідна спроба внести ясність діє на неї катастрофічно.

- Це смішно, - дівчина з жахом впивається в мене довгим ненависним поглядом і як фурія біжить до дверей відчиненого навстіж балкона.

Прокушене ліве зап'ястя в мене все в крові, я шкутильгаю, бо вона переконливо врізала мені ногою по коліну, око сльозиться - вона тицьнула в нього пальцем у момент нашої сутички на ліжку.

Коли я так і в такому стані наздоганяв жінку?

Це робота. Це чортова, мерзенна робота, і я змушений її робити, щоб...

Щоб залишатися самим собою.

Схоплюю її за руку, коли вона спирається нею на огорожу балкона, щоб стрибнути вниз, на землю.

Вона висне на ній і тримається тільки завдяки моїм зусиллям.

Секунда - і смерть.

Вона переводить погляд із землі, куди прагнула, на мене, борсаючись ногами в повітрі. Голосно заковтує повітря, роззявляючи рот на всю широчінь. Ніздрі тріпочуть.

- Там унизу темним темно, - шепоче вона.  І починає реготати, як божевільна.

Земля далеко внизу, немов інша планета, і так близько - п'ять секунд і прощай життя.

Небо погрожує розійтися хмарами під шквалом вітру.

Мовчу, не знаючи, що заведено говорити в таких випадках, щоб вивести з психо-емоційного цейтноту людину.

Як би не нашкодити і не спровокувати її на подальші кроки.

Один не продуманий мій рух чи слово і дівчина опиниться внизу, на землі.

Вона не видирається і не чинить опір мені - це заспокоює, змушує прийняти ситуацію такою, якою вона є.

Повільно, повільно, є час зосередитися.

Покриваюся потом.

Відчуваю, як втрачаю силу - прути решітки впиваються в шкіру, ріжуть пальці. Вени на руках здибилися, наче швартови в порту, що утримують корабель біля причалу. Жили ось-ось порвуться.

Відчуваю, що якщо не зроблю активних дій, то втрачу її - так руки заніміли.

Наважуюся вивільнити одну з них і хапаю її за волосся, одночасно підтягуючи до себе ривками.

Напевно я на правильному шляху - більша частина її тіла тепер перебуває над поручнями.

- Допоможи ж мені, - нарешті наважуюся порушити трагічне мовчання, натхнений своїм успіхом.

- Навіщо? - тремтячим голосом вимовляє дівчина, проте обхоплює мою шию руками.

Зітхаю з полегшенням - найстрашніше позаду.

Можна трохи розслабитися.

Лунає дивний звук. Не одразу розумію природу його походження.

Опускаю очі вниз, на площу перед готелем.

Група людей, задерши голови догори, несамовито плескають у долоні.

 Що-ж оплески вельми доречні.

 Життя того варте.