Читати книгу - "Бачу ціль, шукаю сенс, Ванда Кей"

Емма

- Ти впевнений? - відставляю вбік чашку, раптом різко втрачаючи інтерес до їстівного. Ні шматок, ні ковток не сумісні з моїм станом.

- Так, - Альберт незворушно знизує плечима.

Насилу ковтаю надлишкову дозу слини, що підкотилася до горла. Мурашки влаштовують танці з бубнами на моїй шкірі.

- З тобою все гаразд? - хлопець не відриваючись, дивиться на мене, а я не спускаю погляду з картини за панорамним вікном. - Тільки не кажи мені, що це не правда.

У грудях вирує буря.

 Боляче, прикро до сліз. Нестерпно.

Відповідати мені йому нічого - немає слів.

Мені просто необхідно терміново щось зробити.

Сидіти в компанії нікчемного чоловіка, який встиг за короткий період часу до чортиків остогиднути мені, стає несила.

Особливо на тлі того, що мій коханий чоловік на моїх очах залицяється до невідомої жінки і отримання свіжої інформації від Альберта про зв'язок Артура з Кларою.

Бачу, що Артур, дбайливо всадивши в автомобіль мамзель, сідає з нею поруч.

Машина рушає з місця, і я розумію, що разом із цим їде мої щастя і любов.

- Ти на машині? - в єдиному пориві встаю і перекидаю через плече ремінець сумки.

- Так. А що?

- Вибач, Альберте, але мені потрібна терміново твоя машина, мені пора йти. Дай ключі. Я заплачу, - я запобігливо зазираю в очі хлопця, роблячи наголос на слові «дай» з інтонацією, що дає йому змогу усвідомити істину, що не дати ключі від машини він не може. Смерті подібно.

Вихоплюю з рук хлопця ключі і біжу до виходу, збиваючи дорогою на своєму шляху офіціанта з тацею в руках.

Якщо я залишуся тут і не поіду за Артуром, то розридаюся.

Яка ж я дурепа! Нічого толком зробити не можу, навіть закохатися!

Який негідник! Хамелеон!

Однак, спритник - так прикидатися, що кохає мене і плекає надію пов'язати зі мною свою долю.

Ні! Це неможливо!

Не інакше тверезість розуму покинула мене. У всьому винен стрес, який довелося пережити, і я втратила здатність орієнтуватися в тому, що відбувається навколо себе.

Заняття коханням - найкращі ліки від стресу, чудове проведення часу, коли паршиво на душі.

Підступний, він скористався цим, моєю хвилинною слабкістю, а я вуха розвісила. Клуша.

Але тоді чому, усвідомлюючи це, я зараз готова слідувати за ним, не розбираючи дороги і принижуватися перед Альбертом, запозичуючи його машину?

Тепло.

Ніжність.

Очі.

Турбота.

Гумор.

І все, що виходить від нього. Іншого не треба.

Не треба ні скарбів, ні діамантів, ні квітів, ні безрозсудних жертв.

Я люблю його і не допущу, щоб він катався з невідомими жінками.

Швидко знаходиться машина Альберта і я встигаю її завести буквально за хвилину до того, як машина, в якій перебуває Артур, зникає з мого поля зору.

Мотор заурчав, як новенький, цілком під стать будь-якій гоночній машині. Вивертаю кермо, не звертаючи увагу на попутний потік транспорту, і відчалюю від тротуару.

Машина рветься вперед, набираючи швидкість, як космічна ракета. Покришки видають вереск.

Тішить і заспокоює те, що дорогу в цій частині міста я знаю, як свої п'ять пальців. Але водночас чортихаюся на кожному кроці - вулички такі вузькі, доводиться раз у раз тиснути на педаль гальм, щоб не задавити чергового зеваку.

Коли я переслідувала чоловіка? Не пригадаю. Ніколи. Але, все коли-небудь трапляється вперше.

Напевно, я не перша і не остання.

Чітко усвідомлюю, як факт - якщо не зроблю цього - помру на місці.

Обсмикую себе, нагадуючи, що я за кермом транспортного засобу і правила дорожнього руху ніхто не відміняв.

Пригоди за участю дорожнього патруля мені не на руку.

Але, якщо зменшу швидкість, то втрачу з поля зору машину, усередині якої перебуває Артур, і тоді всі мої старання коту під хвіст.

Гарячково намагаюся прорахувати передбачуваний маршрут переслідуваної мною машини. Місто невелике, особливо не роз'їздишся. А отже, і не сховаєшся від мене.

Але з іншого боку, пунктом їхнього призначення може бути об’єкт за містом. А там пагорби й гори. Тоді все пропало — мої шанси прослідкувати за ними й наздогнати помітно зменшаться.
Лише б дістатися до Артура цілою!
Не все так погано — констатую, коли всупереч моїй волі в пам’яті оживає момент моєї втечі з ресторану.
Відвисла щелепа Альберта на застиглому від шоку обличчі з цієї миті буде слугувати мені символічним буфером у хвилини гнітючої хандри.
Йопсель-мопсель. Не все так погано, якщо я виринаю з омани відчаю лише при згадці про кумедний вигляд Альберта.
З волоссям, що стало дибки, з калатаючим серцем, прикладаю максимум зусиль, аби не втратити самовладання і контроль над кермом.
Якщо я вийду з цього живою, то точно можу претендувати на участь у перегонах.
Машина переді мною різко гальмує перед черговим поворотом, і я до упору тисну на гальма, з ризиком проїхатися дахом по асфальту.
Жодних обмежувальних бар’єрів — чорт би їх забрав! Ладно, головне — аби мене не впіймали і не затримали.
Неправда! Є дещо важливіше — я повинна залишитися непоміченою.
Інакше все нанівець.
Та, судячи з поведінки автомобіля, за яким я стежу, поки що я поза полем зору водія та пасажирів.