Читати книгу - "Бачу ціль, шукаю сенс, Ванда Кей"

Насмілюсь стверджувати, що мене не помітили. Інакше вони почали б нервувати і маневрувати, намагаючись заплутати мене й відірватися.
Однак ми вже подолали кілометрів десять. А моя інтуїція мовчить. Жодного натяку на те, яким може бути пункт призначення.
Виїжджаємо на трасу, за межею міста, і мені треба бути обережнішою. Зустрічного та попутного транспорту стало менше, і мене можуть помітити. Тому дотримуюсь нормативної для такого випадку дистанції — не висуваюся й не виказую себе. Тим паче, що об’єкт мого переслідування дотримується середньої швидкості.
Не більше шістдесяти кілометрів на годину на трасі цілком може свідчити про те, що вони, як і я, не мають точних даних щодо місцезнаходження потрібного їм об’єкта або ж не зовсім впевнені у правильності своїх дій.

Не перестаю думати, куди ми їдемо. Сонце вже хилиться до заходу, коли мене раптом осяює неймовірна здогадка. Я впізнаю навколишню місцевість, і серце щемить від спогадів.
Ще б не пам’ятати! Підпільне казино, про яке згадує у своєму щоденнику Густав і в якому ми з ним бували не раз, якраз знаходиться у цих краях.
Машина з Артуром з’їжджає з траси на другорядну дорогу, я пригальмовую, щоб не впасти їм в око, і чекаю, поки вона віддалиться на безпечну відстань.
Не знаю, що вони там собі думають, але вони їдуть і їдуть, а я — за ними.
Тепер сумніви зникають — передчуття мене не обдурило. Звідси шлях веде прямісінько на стару, закинуту ферму, де колись було злачне місце — симбіоз розпусти й пороку.
Стараюся триматися в тіні рослинності обабіч дороги. Ризиковано. У присмерку можна запросто наїхати на якусь перешкоду й залишитися без колеса — у кращому випадку.

Забороняю собі занурюватися в причинно-наслідковий аналіз вчинків Артура та його напарниці. Зайвий баласт для мого мозку в теперішній ситуації — безумовна шкода. Відганяю бажання шукати логічне пояснення подіям на задній план.
У мене є мета — бути поруч із коханим, із Артуром, незважаючи на обставини, які цьому супроводжують.
А сенс? Уся фішка в тому, що він ховається в деталях.

Чекаю зручного моменту, щоб під’їхати до будівлі, під стінами якої стоїть машина, яку я переслідую.
Воскрешаю в пам’яті спогади про навколишню обстановку навколо й усередині, що залишилися ще з часів останнього нашого з Густавом візиту до цього закладу.
Намагаюся під’їхати з тильної частини споруди. Дотримання інкогніто — не завадить. Обираю спостереження збоку, під’їхавши до закладу якнайближче.
Мене добряче підкидає на придорожній вибоїні, голова різко хитається назад-вперед-назад. Напевно, пеньок.
Корпус машини трусить. Панелі скриплять, а бардачок з моторошним ляпанням відчиняється, даючи мені змогу побачити пістолет, що лежить усередині.

Чудово — без машини, зате з пістолетом. Це ж справжній подарунок долі! Дякую, Альберте.
Навіщо мені машина, якщо я вже на місці? А ось пістолет — інша справа, враховуючи, що невідомо, які перешкоди мене чекають на шляху до коханого.
Без Артура я зворотної дороги не уявляю. Він розбереться, що до чого.
Хоча шляхи відступу розумна людина продумує заздалегідь. Але ми ж будемо разом — інакше й бути не може.
І він обов’язково щось вигадає. Не без моєї допомоги. З ним я готова на будь-які подвиги — навіть на заміну пробитого колеса.
Коротше, як карта ляже. Сміюся, нагадуючи собі, що я перед казино, і розраховувати на прихильність фортуни тут дуже навіть доречно.