Книги Українською Мовою » 💛 Публіцистика » Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр. 📚 - Українською

Читати книгу - "Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр."

318
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр." автора Поліна Вікторівна Жеребцова. Жанр книги: 💛 Публіцистика / 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 74 75 76 ... 193
Перейти на сторінку:
class="p1">— За мене з вас спитають! — і зухвало стоїть руки в боки.

Тоді бойовики відповіли:

— Ми зайдемо до тебе, тітко!

Мама зовсім розлютилася. Кричить їм:

— Я чекаю! І двері зачиняти не стану!

Я вийшла. Лайду ми занесли в найближчий від неї під’їзд. Той, де квартира бабусі Стасі. Перев’язали, поставили води й пішли. Собака велика! Дворняга. До себе ми б її не донесли. Вона важка.

Коли стемніло, з’явилися ці хлопці. Попрохали в мами оцту. Вибачилися! Сказали, що вони перевірили мужиків нашого двору через цю собаку:

— Гнилі у вас чоловіки! П’ють і крадуть. Крадуть і п’ють! Ми бачимо, хто який! Якщо допомога потрібна, ми ночуємо в середньому під’їзді в Ази. Ображати будуть — кличте! Прийдемо!

Вони пішли. А я і мама, використовуючи затишшя, віднесли пораненій собаці шмат перепічки. Довго гладили її. Собака була жива!

У нас помирає кішка, яку всі хотіли взяти собі, відразу дві сусідки. І врешті ніхто не взяв! Нещаслива вона. Киця на ймення Седа. Вона нічого не їсть! Помирає з голоду. У мого кота Чипса ледве рухаються лапи. Одного разу його врятував Аладдин.

У ніч на сьогодні мені снилася Кусум. Яка могла б бути мені свекрухою.

Ніна і Стася чули по своєму скрипучому радіо: до нас, у Чечню, приїжджає ОБСЄ. Але гарматна канонада не припиняється.

Будур

16.12.

Аладдин! Аладдин! Прийшов учора ввечері! Підтвердив, що одружився. За годину заявив: «Це неправда!» Плутався, брехав, говорив про те, що хотів перевірити мене. Питав, чи піду я заміж за нього другою дружиною. Морозив дурниці, у яких ми з Кусум нібито можемо бути подругами. Я відповіла:

— Так! Піду! Другою дружиною, коли мені буде сорок років. А поки що мені чотирнадцять! Я не хочу заміж. Я буду вчитися! Закінчу школу. Потім університет. І отоді я візьму собі за чоловіка того, кого захочу! Виберу сама!

Аладдин витріщив очі. Такою злою й непокірною він мене ще не бачив. Він попросив, щоб я не квапилась, подумала.

— Жінка, яка вже двічі побувала заміжньою, обкрутила тебе! — вставила свою думку моя мама. — Але… Для нас так краще.

Аладдин побіг за мамою на кухню. Казав, що заплутався. Що за книгами потрібно найперше одружуватися з розлученими жінками, щоб зменшити серед людей позашлюбні зв’язки та розпусту.

— Це мудро! — погодилась мама. — Але якщо ти одружений, ти маєш не заходити до нас. Так?! Це тобі ганьба. Нам — бруд! — поставила вона останню крапку в розмові.

Аладдин знітився. Мама явно сердилась. Він став її дратувати. Аладдин став прощатися. Виклав усі гроші, що були в його кишенях, навіть дрібні.

— Вам на їжу, — пробурмотів він і вийшов за двері.

А я перенервувала. Стало нестерпно боляче всередині! Я вискочила за ним у двір. Гукнула його. Аладдин дійшов до середнього під’їзду нашого будинку. Не витримав. Озирнувся! Потер пальцем ліве око. Перенісся. А потім, не зупиняючись, швидко рушив і зник за поворотом.

Лишившись сама, я ридала, не в змозі зупинитись. Погано розуміла, де я, чи жива я ще. Я давала якісь клятви й проклинала себе та весь світ. Війна здалася мені цілковитою дурницею порівняно з моєю втратою. Певно, це найстрашніший день у моєму житті! Але зовні я нічим не виказала себе. Навіть мамі.

Уночі поранену собаку хтось добив каменем. Камінь лежав поряд, у її крові. Уранці ми прибігли її погладити, перев’язати. Усе це побачили.

— Гавкала! Заважала лазити по чужих квартирах! — швидко зрозуміли сусідки-бабусі. — Ми бачимо! Ночами в під’їзді навпроти — світло від ліхтариків! То в одній квартирі, то в іншій! У нас дірочка в ковдрі на вікні. Ми в неї спостерігаємо, — зізналися вони.

Собаку Лайду поховали Ніколай та її господар Сулейман.

Ніколай нас ненавидить. Бурчить гидоту і бруд. За нахабне звернення до мене напідпитку Аладдин уже робив одного разу йому зауваження. Тому дід Ніколай злий. А мама відверто зве його п’яницею та злодієм.

Ніч. Канонада за вікнами. Я написала Аладдинові лист. Лист, якого він не прочитає. Я не посмію віддати його. Гордість моя не дозволить. Я пришила лист до твоїх сторінок, Щоденнику. Ось він:

«Аладдине!

Нехай буде задоволений тобою Всевишній і береже тебе на твоїй дорозі. Я молю його про те, щоб не була наша розлука занадто довгою, і дуже сумую. Сумую за тими моментами, коли ти був поруч. Чекаю тебе. Твою посмішку і світло від неї в нашому домі. Мені всього 14 років, це так мало, але за них я не зустрічала людини, кращої й добрішої за тебе.

Мені ніколи не забути наші уроки під бомбардуванням і твою турботу про мене, немов я й справді була твоєю сестричкою.

Я бажаю тобі уникнути смерті, пожити на землі й побути щасливим. Завжди пам’ятай, що наш дім — це твій дім.

15.12.99 р.»

Царівна

18.12.

До наших будинків прийшла велика група людей. Жінки та діти. Ватажок у них — чоловік років сорока. Усі його слухаються, він віддає розпорядження. Ці люди розповіли, що йшли пішки з Мікрорайону. Раніше всі жили в одному багатоповерховому будинку. У їхньому колективі переважно росіяни та чеченці. Але є вірменка, татари. Їм необхідно знайти, де ночувати сьогодні. Тимчасово влаштуватися, не розлучаючись. Погрітись. Перевдягти вологий одяг. Потрібні посуд, інструменти. Зрозуміло, харчі. Найкращий варіант — великий приватний будинок. Де все це є.

У стихійній «родині» є молода жінка на ім’я Кіра. Вона відразу подружилася з Азою. З Кірою прийшов її син. Він молодший за мене. Жвавий! Сам підійшов, відрекомендувався: Міша! У перший день вони поставилися до нас непогано: співчували моєму пораненню. Фізичній слабкості моєї мами. Я попрохала сокиру (у них інструментів було багато) — наша стара дуже важка. Міша заявив: «Одна секунда!» Покликав мене з собою. Мама дозволила. Ми пішли шукати мені сокиру. Знайшли. Маленьку і легку. Саме для моєї руки! Чоловік, головний у їхній «команді», подарував мамі каністру з соляркою.

Усі ці люди зовні схожі на бомжів. Знаю, вони не винні. Нещасні. Бездомні. Але мені важко приховати свою відразу. Узявши чужу сокирку, я виживаю. І вони виживають! Нас усіх зробили брудними, голодними і вчать красти. Як це огидно! Люди цієї «команди» йдуть чужими дворами, як сарана. Діти-підлітки відпрацьованими рухами оглядають кишені чужого одягу. Бігають по під’їздах. Крадуть. Усюди, скрізь вони.

Після обстрілу деякі поверхи в нашому будинку просіли, з’єднались. Так само вийшло й у будинку навпроти. З-під даху валує чорний дим. Але в дахах давно провали. Полум’я повільно гасне

1 ... 74 75 76 ... 193
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр.», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр."